Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
Я знов і знов переглядав записку. Оте «ми» на початку не давало мені спокою. Тепер я стояв тут і дивився на неї здалеку. Її більше не переслідував біль, а впевненість у собі повернулась. Ешлі була дуже вродлива. І вперше за тривалий час я не відчував провини за цю думку. Поруч із нею стояв Вінс. Він здавався щасливим. Поки ми з Ешлі були в лісі, у мене склався певний його образ, але, якщо чесно, реальний він набагато перевершував мою уяву. Так що вона зробила хороший вибір. І він теж. Гадаю, за інших обставин ми з Вінсом могли б стати друзями.
Я стояв у тіні дерев, тримаючись подалі від натовпу. Я трохи спізнився, і тепер нервово поглядав на свій новий годинник і крутив у руках подарунок. Я придбав два нові диктофони — для неї та для мене. Нова модель, з великою карткою пам’яті й потужним акумулятором. Коли я їх купував, мені це здалося слушною ідеєю, але зараз я вже так не думав. Я дістав один з упаковки, увімкнув та натиснув на запис.
Привіт. Це я, Бен. Я отримав ваше запрошення. Дякую, що не забули про мене. Про нас. Знаю, у вас було чимало справ. І я радий бачити тебе знову на ногах. Усе наче добре загоїлося, так що я радий за тебе. Тут стільки людей — усі прийшли відсвяткувати з вами.
І так, я справдив свою обіцянку. Я поїхав до Рейчел. Подарував їй чергову орхідею, номер 258. А ще купив пляшку вина. Розказав їй про наші пригоди. Ми говорили майже цілу ніч. Я вмикав їй усі записи. І лишився спати в неї. Я давно вже не лишався. І то було востаннє.
Я відпустив її. Вона не повернеться. Відстань між нами надто велика. Між нами постала гора, яку мені не здолати.
Ось що я хотів тобі сказати.
Я довго думав, як же мені почати усе спочатку. Жити самому інакше, ніж я думав. Я навіть спробував читати поради на сайті «Самотній політ». Яка іронія, еге ж? Це все непросто. Рейчел була моїм першим коханням. Єдиним. Я навіть ніколи не був на побаченні з кимось іншим.
Я тобі про таке не казав, бо здавалося, що це якось неправильно… і ти, навіть у тому жахливому стані, без макіяжу, з поламаною ногою та пляшкою сечі в руках, зі швами на обличчі… так от, якби мені запропонували на вибір блукати у лісі з тобою чи бути врятованим, але на самоті, я обрав би блукати.
І я хотів подякувати тобі за це.
І якщо Вінс не каже тобі цього і не ставить тебе на той постамент, на який ти заслуговуєш, то йому б краще почати. Якщо він забуватиме це робити — телефонуй мені, і я йому нагадаю. Я майже експерт у тому, що мали б казати чоловіки своїм дружинам.
A після Рейчел… Я не знав, що робити і як жити. Тож я просто зібрав шматки своєї розтрощеної душі в рюкзак та повісив собі на плече. Протягом років я волочив той тягар за собою всюди. Лямки цього невидимого наплічника постійно боляче вгризалися мені в рамено.
А потім я поїхав на ту конференцію у Солт-Лейк-Ситі, і з якоїсь незрозумілої мені причини ти сіла поруч в аеропорту. Я почув твій голос, і ті кавалки моєї душі висипалися з рюкзака. Я, голий та зломлений, дивився на них, думаючи чи навіть сподіваючись, що так і завершиться нарешті нерозказана історія мого життя. І що вона звучатиме у вічності — але не болем і розпачем.
Аж ні, ось я стою тут, ховаюся між деревами. І ті шматки й досі зі мною, але їх годі скласти в одне ціле. Ба навіть «уся королівська кіннота і вся королівська рать не годні мене докупи зібрать» [49] .
Смішно, еге ж? У своєму житті я покохав двох жінок, але не можу бути з жодною з них. Я хотів би зробити тобі подарунок, але за твій подарунок мені навіть віддячити нічим…
Ешлі, я дуже вдячний тобі за це… І я… Я від щирого серця бажаю тобі щастя.
Я все ще вештався довкола кизилового дерева, затуляючи обличчя келихом шампанського. Вона сміялася. На шиї в неї виблискував один діамант — мабуть, весільний подарунок Вінса. Їй личило. Їй би личило що завгодно.
Я лишив диктофон — просто поклав його в коробочку, зав’язав стрічкою та як є, без картки, запхав у купу інших подарунків. За тридцять шість годин молоде подружжя буде вже в літаку до Італії, де вони протягом двох тижнів відпочиватимуть. А коли повернуться, вона знайде мій подарунок.
Я вийшов крізь уже темний сад, сів у машину та рушив на південь по I-75. Ніч була тепла, і я опустив скло, та чолом усе одно стікав піт. Але то байдуже.
Удома я перевдягнувся, узяв другий диктофон і влаштувався на пляжі коло лінії прибою. Ну просто втілення всесвітньої туги, та й квит. Хвилі підповзли ближче до моїх ніг та вже заливали кросівки, а я крутив той диктофон у руках, намагаючись придумати, що ж сказати.
Коли нарешті з-за обрію виповзли перші промені сонця, я натиснув на «запис», а потім щосили жбурнув той диктофон у хвилі. Крутонувшись кілька разів у повітрі, він зник у пінистому гребені.
Розділ п’ятдесят перший
Розбудили мене коти. Вони повернулись, і їх наче стало ще більше. Мабуть, привели до мене своїх друзів. Новенького красивого чорного кота з білими «шкарпетками» я так і назвав — Шкарпетка. А другий новенький котик мав довгий хвіст, гарненькі вуса й невгамовні вуха. Він постійно об мене терся, муркотів і полюбляв стрибати мені на руки. Ще прийшла біла кішечка, і я назвав її Ешлі.
Мені схотілось узяти вихідний, так що я вирішив лишитися вдома. Зварив собі велике горнятко кави та влаштувався на ґанку — роздивлятися хвилі й розмовляти з котами. А ще слухати сміх. Ешлі завжди була десь поруч — і кішка, і спогади. Увечері перед сном я почав згадувати наші пригоди в горах та непомітно задрімав. Мені наснилася вона — вони разом з Вінсом десь у Венеції каталися на гондолі. Він обіймав її, обоє вони були щасливі й засмаглі.
До чого ж огидне видовище.
Ще вдосвіта я вискочив з ліжка. Низько над небокраєм висіла повня — її сяйво підсвічувало гребені хвиль і кидало від мене довгу тінь на пляж. Я зав’язав шнурки на кросівках. Подув теплий бриз, і над головою тихо пролетіла зграя пеліканів. Їхні довгі тіні на мить закрили мою.
Я побіг на південь, проти вітру. Приплив іще був далеко, і я біг широкою смужкою пляжу. Біг годину, потім дві, оминаючи лінію хвиль. Мій шлях перетнув одинокий слід черепахи — вона прийшла відкладати яйця в дюнах.
Повернув назад я, лише коли на овиді вже з’явилося містечко Сент-Оґастін[50]. Сонце зійшло високо, тому я надів окуляри й побіг назад — тепер вітер допомагав мені. Більше не треба було мерзнути в снігу, намагаючись розібрати свій шлях у білому світі. Не треба терпіти голод та тягти важкі сани. І більше не було голосу Ешлі.
На півдорозі додому я поглянув, як там справи в черепахи. Вочевидь, минула ніч чимало її втомила. Черепаха була стара та просто величезна. Вона вже прямувала до моря, залишаючи на піску дві глибокі канавки. Перша ж велика хвиля забрала її, і панцир ще кілька хвилин виблискував на поверхні води. Такі черепахи можуть жити близько двохсот років — мабуть, цій було не менше. Я дивився, як вона зникає у хвилях, та бачив одночасно схід і захід сонця. Дивно. Не чекав цього.
Я проминув вхід у парк Гуана-Рівер, побачив свій будинок та сповільнив біг, а потім і зовсім перейшов на ходу. Ребра вже загоїлися, тож я міг дихати глибше. Липневе сонце добряче припікало, виблискуючи на блакитному плесі. Неподалік берега пірнали дельфіни. Великої черепахи вже й видно не було, але незабаром увесь пляж заюрмиться маленькими черепашками.