Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Це можна назвати білою брехнею.
— Але все одно брехня.
— Вона ж виправдана. Це як з євреєм у підвалі.
— Яким іще євреєм?
— Фашисти стукають до тебе в двері та питають: «Ти переховуєш євреїв?» А ти кажеш: «Ні, не переховую». А насправді у твоєму льосі три родини сидять тихо, як церковні миші. Чи то пак миші в синагозі. То ось це виправдана брехня — Бог таке зрозуміє. — Вона знову смикнула мотузочку. — Бене?..
Я так і знав, що цього не уникнути. Вона ходила колами і нарешті прийшла. Я вповільнився, й мотузочка провисла.
— Бене!
— Що? — Я не озирався.
— Ти колись мені брехав?
Я повернувся та поглянув їй у вічі.
— Може бути.
Наша стежина завернула праворуч та почала спускатися з плато додолу. Іноді вітер розганяв щільну ковдру хмар унизу, і я бачив, як дорога звивається серпантином — ще кілометрів п’ятнадцять. Судячи з кількості звивин, ми невдовзі опинимося суттєво нижче. Може, навіть на тисячу метрів. Проблема полягала в тому, що стежка йшла під доволі великим кутом, і мені буде важко утримати сани.
Перші шість-вісім кілометрів минули чудово. Я легко йшов, сани ковзали вниз майже самі. На якусь мить навіть визирнуло сонце, і ми побачили блакитне небо. Проте надвечір дорога почала різко звиватись униз. Я вповільнився, намагаючись не квапитися. Сани можуть розігнатися, і тоді я точно їх не втримаю. Десь за годину до заходу сонця стежка взяла праворуч і простяглася долі величезною підковою, що завертала від нас кілометрів на п’ятнадцять, обходячи долину. Сама долина була невеличка, може, метрів шістсот завширшки, але схили гір навколо були дуже круті.
Я прикинув: півкілометра проти п’ятнадцяти. Якщо я зможу повільно спустити Ешлі на мотузці цим схилом, пропускаючи мотузку навколо дерев, то ми дістанемось іншого боку долини ще сьогодні ввечері. Це зменшить нашу приємну мандрівку на п’ятнадцять кілометрів. П’ятнадцять! Якщо нам пощастить, то ми дістанемося того ліхтаря вже завтра чи післязавтра.
— Що скажеш, якщо я запропоную невеличку пригоду?
— Що ти задумав?
Я пояснив свій план. Ешлі оглянула долину, дорогу та крутосхил, що спускався в долину метрів за чотириста праворуч від нас.
— Ти думаєш, ми зможемо там спуститися?
Коли ми вийшли з нашої печери в літаку, нам доводилося долати й крутіші схили, але не такі довгі.
— Ми не квапитемося.
— Тоді я згодна.
А голос у моїй голові прошепотів: «Коротша дорога не завжди швидша».
Треба було його послухатися.
Я перевірив ремені, що тримали сани. Усе надійно. Снігоступи я зняв та прив’язав до саней. Потім почав обережно спускати їх схилом. Ногами я занурювався глибоко у сніг, і це допомагало мені стояти на місці, тримаючи сани. Ремені напнулися, і сани повільно поїхали по поверхні снігу. Я теж почав небавом спускатися, чіпляючись за дерева.
Виходило досить непогано. Я робив крок униз, провалювався по пояс у сніг, хапався за дерево, спускав сани. Потім ще раз і ще раз. За десять хвилин ми пройшли половину схилу. У голові промайнула радісна думка, що наступні десять хвилин заощадять мені цілий день дороги.
Наполеон сидів у Ешлі на руках та дивився на мене. Йому все це вкрай не подобалося. Думаю, якби ми спитали його, він точно сказав би нам спокійно йти ті п’ятнадцять кілометрів.
За два тижні випало багато свіжого снігу — я іноді провалювався по груди, і піді мною було ще метрів три. Менше за все я б хотів, щоб увесь той сніг зійшов лавиною.
Не пам’ятаю, як таке сталося. Не пам’ятаю, як мене крутило та жбурляло. Не пам’ятаю, як луснули ремені саней. І не пам’ятаю, як я зупинився та весь світ згас, хоча очі мої й були розплющені.
Кров важко вдарила в голову — я зрозумів, що мене перекинуло догори дригом. Сніг здавлював моє тіло зусібіч, і дихати було важко. Рухати я міг тільки правою ногою — вона стирчала з-під снігу.
Стиснувши кулаки, я спробував поворушити корпусом. Вивільнити хоч трохи місця. Хитнути головою. Але все марно. Повітря було вкрай мало — я зрозумів, що довго не протримаюсь. Я потягнув до себе руки, спробував вовтузитися, звиватися. Я знав, що треба швидко вилізти та знайти Ешлі. Почав бити правою ногою, намагаючись розрити сніг. Я навіть побачив якесь тьмяне світло. Спробував кричати, але не вийшло.
За п’ять хвилин я почав божеволіти. І це зовсім не допомагало. Я застряг і можу просто померти отут сторч головою, задихнутися в снігу та замерзнути. Мене знайдуть отаким дурним синім льодяником. Ми вже були так близько! Ми пройшли через усе це — і для чого?! Щоб померти ось тут? Що за нісенітниці!
Раптом чиїсь гострі зуби боляче вчепилися в мою ногу. Я почув гарчання та спробував струсити собаку, але він не відпускав. Зрештою він відчепився, а за мить мою ногу схопила рука. А потім від мене почали відкопувати сніг. Ще. І ще. Я міг ворушити усією ногою. Уже обома. Тепер почали розгрібати мої груди, і нарешті — мій рот.
До отвору в снігу пролізла рука, витягла рештки снігу, і я нарешті вдихнув. Я так глибоко не вдихав іще ніколи в житті. Ешлі відкопала мою руку, і я зміг виштовхнути себе зі снігової пастки, яка ледь не стала моєю могилою. Наполеон кинувся мені на груди й почав облизувати обличчя. Уже майже смерклося, сонце майже сіло — цікаво, що ж за світло я побачив під снігом? Ешлі лежала праворуч від мене, долілиць, намагаючись не рухатися. Руки в неї були усі подряпані та скривавлені, на щоці наливався синець. І тут я побачив її ногу.
Так. Часу в нас обмаль, а рухати Ешлі не можна.
Лавина скинула нас до самісінького обніжжя схилу. Мене захопило потоком снігу і, здається, врятували мене ремені, якими я був припнутий до саней. Сани лишилися на поверхні і не дали лавині закопати мене надто глибоко. Проте, коли ремені, врешті не витримавши, порвались, Ешлі викинуло з саней, наче ядро з гармати, яке влучило просто у величезний камінь, що чекав тут на неї з минулого льодовикового періоду.
Ешлі примудрилася доповзти до мене. Не знаю як, бо від удару її нога знову зламалась, і цього разу кістка вийшла назовні. Я бачив, як вона стирчить під тканиною. У неї явно був шок, і без знеболювального будь-який рух призведе до негайної втрати притомності.
— Я тебе переверну, — попередив я.
Вона кивнула.
Я перевернув її на спину та почув нелюдський крик. У житті не чув, щоб жінка так кричала.
Потім я відшукав сани. Усе, що лежало всередині, зникло у снігу. Лишився тільки її спальник — він лежав коло каменя, від якого вона поповзла до мене. Вдалося відшукати ще одну ковдру, але ні їжі, ні брезенту, ні води, ані рюкзака — не було анічогісінько! Сніг забрав їх разом з рідиною для розпалу, моєю курткою, снігоступами та луком для розведення вогню.
Я влаштував Ешлі в її спальнику. Кров уже просякла її штани наскрізь, забарвивши в червоне сніг навколо. Знайдену ковдру я повернув у сани, поклав туди Ешлі та додатково накрив іншим краєчком ковдри. Слід було розрізати штани та оглянути ногу, але вона прошепотіла:
— Не треба.
Вона намагалась не ворушитися зайвий раз. Губи трусилися від болю. Якщо я вправлю її ногу, вона помре. Та й це не надто допоможе. Крові вона втратила небагато. Добре, хоч кістка вийшла крізь шкіру на зовнішньому боці стегна, бо з іншого боку вона пошкодила б стегнову артерію — тоді Ешлі вже давно була б мертва. І я теж.
Небо знову затягло хмарами, і засніжило. Світло швидко згасало.
— Я піду кликати допомогу, — прошепотів я їй.
— Ні, не кидай мене.
— Слухай, ти від самого першого дня намагалася мене позбутися. Я нарешті зроблю так, як ти просила.
Ешлі похитала головою. Я нахилився зовсім близько до неї:
— Я хочу, щоб ти вислухала мене. Уважно.
Вона не розплющила очей.
— Ешлі! — Вона повернула голову. Біль викручував її тіло. — Ешлі, я піду по допомогу. — Вона сильно стисла мою руку. — Тебе не можна рухати, тому я йду. Із тобою залишається Наполеон. Я піду та приведу допомогу, чуєш?