Гора між нами
- Автор: Мартин Чарлз
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Переводчик: Івченко Таїсія
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Гора між нами». Краткое содержание книги:
Ця жахлива пригода змусить їх переосмислити своє життя і, можливо, відкрити серце для нового кохання…
— Мем… я б хотів… — Я крутив у руках ключі від машини та спробував хоч щось із себе вичавити.
Ґроверова дружина похитала головою та поплескала Танка по спинці, перш ніж підвестися. Він зіскочив з її колін, вона встала — і я помітив, що у неї проблема зі стегном.
— Якщо вам знадобиться заміна стегнового суглоба — потелефонуйте мені. Я негайно приїду та все зроблю цілком безкоштовно, — відразу мовив я. — Танку, ти просто супер. Я сумуватиму.
Пес негайно лизнув мене в обличчя й побіг дзюрити на всі кущі у саду.
— Ага, зрозумів, ти теж сумуватимеш, — буркнув я.
Діставши візитівку, я простягнув їй. Ніяк не міг придумати, як же попрощатися. Може, обійняти? Чи потиснути руку? Як узагалі треба прощатися з дружиною пілота, котрий помер, рятуючи тобі життя? Уже не кажучи про те, що, якби я не винайняв його, він спокійно помер би вдома. Вона, мабуть, теж так вважає.
— Юначе!
— Так, мем?
— Дякую вам.
Я почухав потилицю.
— Мем, я… я не…
— Ви не що?
Я подивився в її яскраво-блакитні очі, а вона промовила:
— Ґровер не брав на борт абикого. Він вибагливо обирав клієнтів. Частіше відмовляв, аніж погоджувався. І якщо він вас узяв, значить, мав свої причини. Отже, це був його вам подарунок.
— Так, мем.
Вона нахилилася та обійняла мене. Шкіра у неї була тоненька й уже давно не пружна, а волосся посивіло до білого. Я поцілував її в щоку та поїхав. І ще довго дивився в дзеркало заднього огляду. Удова стояла на ґанку, споглядаючи гори. А Наполеон хвацько виструнчився на верхній сходинці та дзявкав на вітер.
Розділ сорок восьмий
Коли я увійшов у палату, з Ешлі сидів Вінс. Він підвівся мені назустріч і палко потис руку, ба навіть скуто обійняв.
— Ешлі розповіла мені, що ви зробили. Навряд чи мені вдасться висловити, наскільки я вам удячний!
— Тільки не забувайте, що це я запросив її в той літак. Можливо, ви ще схочете заложити проти мене позов. І можна на «ти».
Вінс розсміявся. Славний чоловік — вона вдало обрала. Гадаю, вони будуть щасливі. Хоча з Ешлі будь-хто був би щасливий. Вона така одна на мільйон.
Що до Ешлі, то обличчя її знов набуло приємного кольору, а на столику поруч я побачив три порожні чашечки з-під кави. Мішечок із сечею, що непомітно висів поруч із ліжком, був майже повний, і колір хороший. Її новий мобільник уже розривали дзвінки від журналістів — усі хотіли взяти ексклюзивне інтерв’ю.
— А що ти збираєшся їм казати? — спитала вона.
— Нічого. Вислизну через чорний вхід та поїду додому. — Я позирнув на годинник на стіні. — Узагалі-то я їду за півтори години, тож зайшов попрощатися.
Вираз її обличчя якось одразу змінився.
— Та ну, чого ти? У вас є про що поговорити. Про ваше весілля, нарешті. А я буду на зв’язку.
— Ти вже зателефонував своїй дружині? — Вона склала руки на грудях.
— Ні… Зайду до неї, щойно доберуся додому.
— Вважаю, усе владнається.
Я мовчки кивнув. Ешлі стисла мою долоню, і я поцілував її в чоло.
— Бене! — Вона не відпустила мою руку, коли я вже повернувся, щоб іти.
— Що? — спитав я через плече.
Вінс поплескав її по руці та сказав:
— Я на хвилиночку — піду візьму собі кави. Дякую тобі, — знов до мене. — Дякую за все.
Ешлі й досі тримала мою руку, коли він вийшов. Я присів на краєчок ліжка. На грудях наче лежала каменюка. Дуже схожа на біль. Я спробував вичавити із себе усміх.
— Можна питання?
— Тобі можна будь-які питання. Заслужила.
— А ти став би залицятися до заміжньої чи майже заміжньої жінки?
— Так.
— Скажи, навіщо ти запросив мене в той літак?
Я подивився у вікно та замислився.
— Давно це вже було…
— Давно. Та іноді здається, що лише вчора.
— Наше весілля було найщасливішим днем для нас обох. Ми стали самі по собі. Почали нове життя. Ми були вільні й кохали одне одного. Коли люди кохають одне одного… У них… У їхніх душах десь глибоко народжуються сни — сни, де немає болю, бо там йому нізвідки узятися. І весілля стало днем злиття двох наших душ. Наче дві річки з’єдналися в одну. У нас так було. А коли я побачив тебе, я побачив у тобі надію на те саме. Мабуть, ти нагадала мені, що я колись мав чудове кохання. І… якщо чесно, я просто хотів відчувати це поряд. Побачити це ще раз. Напевно, так я думав, що зможу запам’ятати… Бо я не хочу цього забути.
Ешлі простягла руку та змахнула сльозу в мене з обличчя.
— Мабуть, ось чому я запросив тебе в літак. І я… мені дуже соромно через той егоїстичний вчинок, але водночас я дуже вдячний за це. Ті двадцять вісім днів нагадали мені, що кохання варте геть усього. І не важить, наскільки може бути боляче.
Я підвівся, поцілував її в губи та вийшов.
Розділ сорок дев’ятий
Після другої години дня мій літак сів у Джексонвіллі. Журналісти вже чекали на мене. Звідкись вони викопали мою фотографію та деякі подробиці нашої історії. Мене врятувало тільки те, що на їхній світлині я був на тринадцять кілограмів товщий.
Багажу я не мав, так що вислизнув з аеропорту та пішов до своєї машини, яку лишив на парковці місяць тому. Її замело щільним шаром пороху. Жінка в касі парковки без жодної емоції на обличчі повідомила мені:
— З вас триста вісімдесят сім доларів.
Інтуїція підказала мені, що будь-які суперечки будуть марні, тому я простяг їй свою кредитку, заплатив та радо поїхав додому.
Я і досі почувався дивно після такої зміни обставин. Ніяк не міг звикнути, що мені більше не треба тягти сани. Не треба роздивлятися засніжений пейзаж, розпалювати вогонь тертям, вистежувати зайців та лосів, розминати задубілі пальці… Що моя вечеря більше не залежить від того, чи вдало я полював. І що я більше не чую голосу Ешлі.
Я їхав по шосе I-95 на південь. Їхав я аж так повільно, що мене не обганяв тільки лінивий. Проїхав по мосту Фуллер-Ворен і повз лікарню, де провів вагомішу частину свого життя. Усі мої колеги вже давно потелефонували мені — щасливі були знову чути мій голос. Я попередив, що вийду на роботу за кілька днів і вже тоді розповім усі подробиці.
Я повернув на вулицю Гендрікса, потім на бульвар Сан-Хосе та спинився коло магазину квітів. Тут у теплиці мене зустрів запах добрив і Тетяна — вродлива росіянка років п’ятдесяти з красивими зморшками коло очей та завжди брудними від роботи руками. Вона радісно гукнула до мене — я ледь не оглух.
У моєму місті було безліч квіткових крамниць, але мені дуже подобався Тетянин акцент — нагадував «Рокі-4» й фільми про Джеймса Бонда. І голос у неї був низький та розкотистий — наче вона протягом багатьох років потерпала від тортур або, може, пиячила. Чи і те, і те одночасно. Міцний «в» та високий «і», а ще отой твердий «р» — просто чудовий акцент. Такий нечасто почуєш. Почувши, як вона вимовляє слова, навіть мені, зазвичай непитущому, хочеться зразу бахнути міцної російської горілки. Думаю, вона колись була шпигункою. А може, й досі шпигунка.
Тетяна закатала рукави джинсової сорочки й суворо спитала:
— Гдє ти бив?
— У відпустці. — Розповідати правду було б надто довго.
Вона маршем пройшлася кудись за ріг — а вона завжди марширувала, — та принесла лілову орхідею з білою смужкою. На стеблині понад метр заввишки висіло вже близько тридцяти темно-бузкових квіточок, які розтинала навпіл яскраво-біла смужка.
— Це прросто чудо! Я для тєбе тримала. Трроє хотіли купити, алє ні. Мій бос казав, что звільнить, алє ця квітка тільки твоя. Ти повєрнешся та забєреш.
Рейчел сподобається.
— Вона просто дивовижна. Дякую тобі. Я просто зараз поїду й подарую.
Тетяна провела мене на касу, кидаючи погляди на свого начальника. А потім додала:
— Минулього тижня був розпрродаж. Та тєпер нєт. Алє для тєбе будєт розпрродаж.
— Дякую вам, Тетяно. — Я тримав вазонок у руках. — Я надзвичайно вдячний, правда.
Машин на дорозі було дуже багато, і мені доводилося спинятися на кожному світлофорі. Я розглядав місто навколо. Ось хімчистка та школа бойових мистецтв Вотсона. У залі великі вікна, і крізь них видно, як учні в білій формі з різнокольоровими поясами відпрацьовують удари. Як цікаво — я проїжджав тут тисячі разів, але ніколи цього не помічав.