Хроніки Якуба Вендровича

- Не біда! Посиплемо сіллю і буде ОК'ей, - сказав Микола. -Добре було б ще принести каністру з машини.

- Але за що? - викрикнув полонений.

- А хто інспектора з податкової служби грабанув, га? - запитав Ігор. - Ось ваша податкова і найняла нас...

Якуб вже давно підозрював, що держслужбовці можуть вигадати будь-яку дурницю, але лише зараз мав можливість в цьому переконатися.

- Польська податкова найняла українську мафію?!

- Ну, по-перше, ми не мафія, а поважні бізнесмени. А по-друге, без наших послуг таких ненормальних податків, як у Вас в країні, з простих громадян ніхто б не стягнув, - пояснив Микола.

- Панове, а може ми все ж таки домовимося? - Якуб не полюбляв тортур.

- Ну, говори, - дозволив Микола.

- Я - власник готелю в Уханях. Чудова, красива резиденція. Дванадцять кімнат. Можна заробити, скільки захочете. На місці є кухня і самогончику можна нагнати...

Троє українців подивилися один на одного і, задумавшись, почухали потилиці.

- Готель, кажеш... - замріявся Ігор. - Можна туристів у підвалах закривати, а потім за них викуп просити! Справа-то - хороша. Добре, - повернувся до Якуба. - Беремо! Напиши нам довіреність, що ти передаєш нам усі права на ведення бізнесу в готелі від твого імені.

Звільнили йому одну руку і він їм написав, що ті хотіли. Микола сховав папір і витягнув з-під піхви багнет.

- Що тобі відрізати першим? - запитався прямо.

- Зараз-зараз, - занервував полонений. - Але чого ви хочете мене забити? Я ж вам весь готель віддав!

- Готель ми то взяли, але сам розумієш, грошенята ми то від податкової також отримали наперед.

- Але так несправедливо!

- Все навіть дуже справедливо, - запротестував Ігор. - Ми ж нічого не говорили про дарування життя...

- Сволота! І Ви ще називаєте себе українцями? Та мій ді-дусь-партизан в могилі від такого сорому перевернеться!.. Я не хочу признаватися до такого роду! Інквізиції на вас нема...

- Зате для тебе буде, - і Микола потряс каністрою, яка вже стояла поблизу його ноги. Всередині щось захлюпало. Бензин.

- Але ви ж не можете мене вбити в церкві! - завив. - Це ж осквернення святого місця!

Троє мафіозі стали, як вкопані.

- Він правий, трясця його матері, - сказав Павло. - Не дуже добре. В церкві - це великий гріх.

- Добре, - прийняв рішення Ігор. - Відв'яжіть його. Покінчимо з ним надворі.

Якуба розв'язали і виволокли на подвір'я. Дорогою Вен-дрович їх переконував, що вбивство навіть поза територією церкви, є також важким гріхом.

Перед церквою лежало трохи будматеріалів. Мабуть, якийсь спонсор готувався до ремонту.

- Знаєте, що? - заговорив Ігор. - Ми ж поважні українські бізнесмени.

- Ну, так, - підтвердив Павло.

Якуб про всяк випадок енергійно покивав головою.

- Україна завжди була центром Європи, а ми що? Поводимося, як та дич з російської мафії. Вони ж як не стріляють, то ножами ріжуть.

- До чого ти ведеш?

- Думаю, що ми маємо поступити якось більш цивілізовано... по-європейськи.

- Тобто, ви мене відпустите? - втішився Якуб.

- Забетонуємо йому ноги у відрі і скинемо з моста у воду. Хай собі рибки половить.

- То ж по чиказькі буде, - жертва робила спроби втрутитись.

- А де найближчий міст? - бандити не зважали вже на нього.

- Сто метрів звідси!

- Тоді, до діла!

Як вирішили, так і зробили. В останні хвилини свого життя Якуб Вендрович поводився з гідністю.

- Буду вас відвідувати ночами і лякати в темряві, - пообіцяв.