Хроніки Якуба Вендровича

- Я вас попереджав, що буду приходити ночами і лякати, -сказав хриплим, глухуватим голосом.

Троє гангстерів вилупилися на нього перелякано.

- У-у-у-у-у! - завив так, як це полюбляють робити привиди.

Напарники Вендровича, затаївшись на краю лісу, почули

дзенькіт битого скла. Браві українські мафіозі вирішили не витрачати даремно часу на відкривання вікон. Якуб, стоячи в дверях, слідкував, як вони в паніці покидають його рідні стіни.

- Холєра, - прошепотів. - Що ми на старість ся поробило?! Все життя боровся з привидами, а тут сам лякаю...

- Може, допомогти? - зі стіни виглянув один із привидів, з якими він тоді пив першої ночі.

- Обійдуся і без вас. А так, між іншим, то чого ви їх раніше не погнали?

- Ми думали, що це ваші дружбани, - пробурмотів ображено привид й одразу після цих слів зник. Кинутий Вендрови-чем чобіт рикошетом відбився від порожньої стіни.

Тим часом у поліцейському відділку в Уханях...

Втечу арештантів виявили приблизно об одинадцятій вечора. Капітан Вовковські вирішив особисто очолити це слідство. Він із декількома поліцейськими ретельно оглянули підкоп. На своє нещастя, волею долі два цього разу справжніх студенти Гірничої академії з Кракова, якраз декілька хвилин тому звільнилися і прямували у відділок, щоб пожалітися і написати заяву щодо злочину, вчиненого проти них. Перед відділком на них чекав сюрприз - вкрадена напередодні їхня вантажівка з причіпом. Поряд із ним майорів вхід у тунель. Це означало лише одне. Ті, хто їх зв'язав, розкаялися і вирішили допомогти їм, зробивши за них всю чорну роботу. Вони саме раділи своїй знахідці, коли з підкопу вискочили вправні й брудні стражі порядку.

- А ви хто такі? - процідив крізь зуби Вовковські.

- А ми з Гірничої академії. Приїхали на практику, шукаємо мінеральні води, - культурно пояснив один зі студентів.

На їх подив реакція поліції була надпотужно-агресивною: поліцейські, озброєні до зубів, відразу оточили їх і націлили дула автоматів.

- Взяти їх! - крикнув капітан. - За співпрацю зі злочинцями відсидять срок!

Минуло два дні. Перед готелем в Уханях стояв зморений мандрівник. Його звали Павел Скорлінський, він був успішним бізнесменом із самої Варшави. Він ще раз перевірив адресу на листівці, яку вислав йому Якуб з короткою інтригуючою рекламою:

ВІДВІДАЙ ФАЙЕИЙ ГОТЕЛЬ В УХАЕЯХ

Підприємець навіть не підозрював, що його дивний друг є одним із власників цього готелю. А про це він дізнався не так вже й одразу, оскільки під час його прибуття в готель Якуб саме відсипався після святкування на честь перемоги над українською мафією. А його товариші від ранку працювали в поті чола. Для полегшення контакту персоналу з клієнтами цього чудового санаторію частину коридору перебудували. Для цього використали великі листи фанери і гіпсокартон. Окрім цього вони змонтували приємно вражаючу рецепцію, де постійно хтось із них чергував. Найчастіше з усіх там сидів Семен, який, беручи до уваги те, що за правом старшого відчував себе директором, прекрасно підходив для спокійних переговорів з вимогливими клієнтами. Томаш же, навпаки, як наймолодший (виглядав десь так на років з шістдесят) і най-сильніший з них усіх, займав почесну посаду охоронця, а також по можливості займався і прийомом оплат за проживання та додаткових внесків, як-от чайові, величину яких визначав винятково на власний розсуд. Третій спільник, Йосип, під час недовгого відпочинку Якуба, взяв на себе відповідальне і важке завдання виготовлення і дистрибуції самогону. Йому належала також нова ідея досить дешевого, якщо не сказати ризикованого способу збільшення запасів свіжовипраної білизни для клієнтів готелю.