Без дозволу на розслідування

Вирувало безліч думок і запитань, виникало десятки різних припущень, версій. А підсвідомо не міг добрати, чим керувався Великошич, коли посилав мене до Кедровського. З яких міркувань? Факти у нас на руках були однакові. А все ж не я, а він вийшов на справу Мошняка.

Вулиця Садова виправдовувала свою назву: біля кожної хати дбайливо доглянуті фруктові дерева. Гілля вгиналися від яблук та груш. Я майже її проїхав і зупинився навпроти чепурного будиночка з червоної цегли та голубими віконницями. Цегла давня, поруділа від часу. Паркан низький, з рідкими штахетами. Двоє вікон, що виходили на вулицю, запнуті темно-синіми в маках шторами. Складалося враження, що в ньому ніхто не жив. А може, справді вже нема на цьому світі дружини Мошняка?

Я з тривогою на серці постукав у двері, оббиті чорною цератою. Передусім на стукіт відгукнувся сусідський пес, а вже опісля почулося чапання. Двері відхилилися на долоню, стримувані ланцюжком, як у міських квартирах. У щілину я бачив бліду смужку лиця чи то жінки, чи чоловіка невизначеного віку. Темне око насторожено дивилося на мене.

— А, синок учительки, — пролунав жіночий голос, і дзенькнула защіпка.

Двері розчинились. Я здивовано лупав на тітку, що після смерті, дядька Морса торгувала в кіоску «Газвода», якій ми дали прізвисько Копійочка. Звичайно, вона мене знала, як і багатьох хлопчаків, її постійних клієнтів. Видно, не дуже я змінився, коли впізнала по п'ятьох роках на пенсії.

— Ви не скажете, де Соломія Остапівна?

— Це я, — відповіла посміхнувшись.

— Ви?!

— А чого ви дивуєтесь? — здивувалась уже вона.

— Я думав… Я до вас, Соломіє Остапівно.

— Заходь, — повела рукою, запрошуючи. Тільки тепер звернув увагу, що вона тримала під пахвою книгу й одягнута була в довгий барвистий, вигаптуваний папугами, китайський халат із широкими рукавами та глибоким викотом на грудях, її пишна, висока, посріблена сивиною зачіска трохи зім'ята (напевне, лежачи читала) і все ж пасувала до одягу. Я ніколи не бачив Копійочку такою. Навіть не уявляв, що та жінка в білому халаті могла мати претензійно вишуканий вигляд, з нахилом до панських забаганок. А пантофлі — червоні, оторочені білим хутром. Ось тобі й кіоскерка. І це в нашому райцентрі!

Вона провела мене в напівтемну кімнату, величаво пливучи попереду.

— Коли сонце, я заслоняю вікна, — говорила, розсовуючи штори, — щоб не вигорали килим, скатерки і стільці.

Кімнату затопило яскраве проміння. Я покрадьки зачудовано роззирався. Вражали різьблена шафа з павичами на дверцях, химерно засклений буфет, оздоблений знову ж таки різьбленими зміями, широкий стіл і тахта на ніжках — лев'ячих лапах; стільці з високими спинками, наче сплетені з лози й виноградних кетягів, дві підставки, на яких стояли вазони — невеличкі пальми. Меблі чорні, тахта і стільці оббиті червоним оксамитом. Килим над тахтою до стелі, вигаптуваний дивними казковими створіннями — русалками, що лежали серед латаття і лілей. На скатертині по синьому полю бігли гіллясторогі олені. І над усім панувала люстра, велика, ошатна, всіяна прозорими кульками, ромбиками та довгастими бурульками. Прикраси палахкотіли рожевими іскрами. Я наче потрапив в інший світ, вичитаний із книжок.