Чаликушу

Віз посувався вузькою гірською дорогою. Вона то з’являлася по пересохлих руслах рік, то тягнулася сухими полями, покрай занедбаних винниць.

Коли-не-коли траплялися нам люди: селяни з возом, що, здавалося, аж пищав від утоми, чи боса молодиця з в’язкою хмизу за плечима.

На вузенькій стежинці, яка попнулася через виноградник, здибалося двоє жандармів, одягнутих, мов розбійники.

— Селямюн алейкюм! — повіталися вони з візником, пильно глянувши на мене.

Хаджі-калфа на прощання сказав мені: «На дорозі, слава аллаху, спокійно, але ти затуляйся чадрою, чого не буває. А в тебе не таке обличчя, щоб виставляти його, чуєш?»

Через те я, ледь бовваніла десь постать, одразу ж пригадувала настанови Хаджі-калфи й закутувалася.

Минали години, віз тужно рипів, а дорога все ще була порожня. Коли ми спускалися з гори краєм урвищ, то колеса з таким страшним скреготом котилися по камінню, що луна долинала до людського вуха, мов утіха. А коли ми їхали поміж скелями, мені здавалося, ніби за купою чорного, мов обкуреного димом, каміння є десь стежка, якою біжить жінка й тоскно голосить.

Вечоріло. За верхами поволі сідало сонце. В проваллях засів уже морок. А дорозі немає кінця-краю. Ні села, ні деревця.

Мене почав брати острах. А що, коли ми завидна не приїдемо в Зейнілер і доведеться ночувати тут у горах?

А візник вряди-годи ще й зупинявся, щоб коні перепочили.

Врешті, коли ми знову зупинилися посеред скель, я не витримала й запитала:

— Чи багато ще?

Візник поволі похитав головою й сказав:

— Приїхали…

Якби він був не старий статечний чоловік, то я подумала б, що він глузує.

— Як то приїхали? А де ж село?

Довкола чисте поле!..

Старий зняв з воза мої пожитки й додав:

— Оцією стежкою треба йти вниз. До села тут три кроки. Тільки возом не проїхати.

Ми пішли вниз. Стежка була крута, мов сходинки на мінареті. Невдовзі я побачила в пітьмі кілька кипарисів та купку дерев’яних халупок у негустих садках, оточених тинами.

На перший погляд здавалося, ніби в селі була пожежа й де-не-де ще й дим курить.

Слово «село» мені нагадувало завжди зелені садки, з яких виглядають веселі чепурні хатки, мов гарненькі голубники, коло старих палаців на Босфорі. А ці халупи вже почали хилитися, село скидалося на руїну. Біля старого млина ми зустріли діда в абі[40] та завої на голові. Старий тягнув на налигачі худу корівчину, в котрої ребра, здавалося, повипиналися зі шкури. Дід ніяк не міг загнати її у двір, та, побачивши нас, він і сам став, щоб роздивитися нас.

Це, виявляється, був сільський мухтар [41]. Візник знав його й швидко пояснив, хто я.

Під простеньким чорним чаршафом та густою чадрою важко було відгадати мій вік. А мухтар позирав на мене здивовано, либонь, мій одяг здався йому занадто пишним. Він віддав налигача босому хлопчакові й попросив нас іти за ним. Ми вийшли на вуличку. Тепер можна було краще роздивитися хати.

Вони нагадали мені халупки рибалок, що я бачила на Босфорі біля села Кавак. Загороджені сітками, вони похилилися від морського вітру, учорніли від дощів і потрухлявіли. Зейнілерські хати стояли на чотирьох стовпах, унизу був хлів, а вже над ним — оселя на кілька комірчин, куди вели хиткі сходи. Так, Зейнілер не скидалося на ті села, про які я читала, чула або бачила на малюнках.