Пророчиця
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-617-538-036-9
- Жанр: Криминальные детективы
Электронная книга - «Пророчиця». Краткое содержание книги:
Поки він говорив, обоє побіліли. Горілий навіть не міг упевнено сказати, хто більше.
— Це неправда, — видушила з себе Галина. — Не так… усе не так…
— Неправда чи не так? — уточив Сергій. — Кажіть, як правильно. Особливо докладно зупиніться на історії з тією вашою знайомою відьмою. Яку роль насправді вона виконувала у вашій схемі. Ну, мовчати будемо?
— Не так усе, — повторила Галина.
— Платівку заїло? — гримнув Сергій.
— Ви ж не з міліції, правильно? — обережно почав Позняков, не випускаючи вдову з обіймів. — Який у вас тоді інтерес? Ви тут нагородили зараз сім мішків гречаної вовни, та якщо це переказати-таки органам… Ви для цього прийшли, так? По гроші? Скільки вам треба?
— Олеже, — слабо писнула Галина.
— Мовчи! — тепер Позняков відсторонив її, обличчя знову починало набувати нормальної здорової барви. — Не знаю, до чого ви там іще додумалися. Гадки не маю, яким сміттям ваша голова забита. Тільки ж ви по гроші прийшли, хіба ні? Для чого ж іще, ну, для чого приходять незнайомі типи пізніми вечорами?
— Скажімо, я був другом Коваленка. Хочу поновити справедливість.
— Неправда, ви не були другом Коваленка. Ви — шахрай, бандит і шантажист!
— Ух, як гучно, — самими губами посміхнувся Горілий. — Ще мерзотником мене назвіть. Як іще там можна? Негідником, ницим типом… Я по телевізору чув, у серіалах про аристократів так лаються.
— Не заговорюйте зуби, — Позняков знизив тон до нормального. — Скільки вам треба?
— Спочатку — пояснення.
— Можете прийти завтра зранку? — вступила в розмову Галина.
— Чому саме завтра і чому саме зранку?
— Подумати треба.
— Чого тут думати? Ви ж знаєте всі деталі скоєного вами ж злочину. За попередньою змовою, між іншим, так це називається.
— Нам треба подумати, — стояла на своєму Галина. — Я… ми нічого такого… Не змовлялися ми… Тут двома словами не скажеш…
— Ясно, не двома. Не трьома навіть.
— Давайте так, — Галина заговорила швидко, опанувавши себе, оцінивши ситуацію і тепер намагаючись узяти її під контроль. — Справді, до завтра не треба чекати. Поговорімо… Але є кілька моментів… Гроші ж вам потрібні, Сергію… вас так, здається… Вам же потрібні гроші, Сергію?
— Певна річ, — кивнув Горілий, при цьому подумавши: головне, аби вони самі в це повірили.
— А ви приходьте години за три. Ось саме перед дванадцятою, нормально буде. Не боїтеся?
— Ви ще не лякали, — Сергій знову розтягнув губи в посмішці. — Покличете вашу приятельку Олесю з її опівнічними пророцтвами?
— Без неї не обійтися, — серйозно відповіла Галина. — Ви наче думки читаєте. Раніше півночі вона все одно сюди не вибереться. Чекати тут вам навряд чи буде цікаво.
— Чому ж? — говорячи так, Сергій насправді тільки тримав марку, бо час уже прийняти правила запропонованої гри, суть якої він сподівався дізнатися швидше, ніж за три години, ще до півночі. — Та добре, добре вже. Бачу, ми з вами одне одного зрозуміли. Ми ж подружимося? Візьмете мене другом родини? Га, Позняков?
— Олегом мене звуть, — видушив із себе той, аби не мовчати.
— Добре… Олег Позняков… Галя Коваленко… Не прощаюся. І ви не тікайте.
Що з цього всього вийде, Сергій Горілий поки що не знав.
Але в одному був переконаний на всі сто: без попередження, мов чортик із табакерки, ввірвавшись у життя цих двох зі своїми підозрами саме в момент, коли вдова та її найкращий друг, здається, вже видихнули, він обов’язково спровокує їх на певні дії, котрі повинні пролити нарешті світло на цю зіткану з нелогічностей історію.
Горілий тицявся навмання. Щоправда, він знав, куди саме треба поткнутися. Проте двоє змовників не повинні запідозрити його в частковій обізнаності. Коханці й коханки, відьми-пророчиці, нікчемні стукачі, відставні полковники міліції, бандити, банкіри — все в одному клубку, і важко бути повністю втаємниченим у всі ці дивні, неймовірні, навіть фантастичні, як на сторонній погляд, але хай там як — цілком реальні для нашого повсякденного життя сплетіння, зв’язки та поєднання.
Так міркував Сергій, поки йшов у темряві від будинку до машини, де на нього чекали Круть і Верть.
— Ну? — запитав Геннадій, коли Горілий вмостився ззаду.
— Гну! — відповів Сергій у тон.
— Так бігом гни, — вставив Анатолій.