Пророчиця

— Не можна? — похмуро запитав «півник».

— Можна. Квартира ваша?

По правді кажучи, Сергій підозрював: Олеся таки не живе тут, серед мінімуму старих меблів, у абсолютно незатишному помешканні. Але він припускав — вона використовує квартиру як такий собі кабінет для прийому відвідувачів. Тепер же з'ясовується: пророчиця найняла її в цього «півника» усього за три тижні до того, як Галина, за її словами, відправила до неї Миколу Коваленка.

— А що таке, шановний?

— Та нічого особливого… шановний… Просто минулого тижня я зустрічався тут з однією жінкою. Звуть Олеся, прізвища не знаю. То вона дала зрозуміти, що тут мешкає…

— Динамо, значить?

— До чого тут динамо?

— Ну, продинамила тебе, брат, та падлюка.

— О! Відразу падлюка?

— А як! — «півник» не говорив — випльовував слова. — Сучка така! Я без того збитки терплю! Піди здай зараз хату, здай! То перебирають, то торгуються… Ну, ця ніби погодилася на півроку… Я їй кажу: на менше я не здаю, хочеш добу чи дві — паняй оно в гостиницю!

— Її Олеся звали?

— Наче… Мені хрін різниця… На «о» так точно…

Це Круть і Верть іще вдень пробили власника за названою Горілим адресою, потім роздобули його домашній телефон. Сергій перевірив обережно, боявся налякати Олесю — хтозна, ким доводиться їй той, на кого квартира записана. Виявляється — ніким. Вірніше — ворогом, нажила собі…

— Куди ж ця, котра на «о», поділася?

— Провалилася б крізь землю, гадина така… Домовилися ж на півроку, вона аванс дала за два місяці, як годиться. А тут позавчора дзвонить: давайте гроші за місяць назад, я пожила, тепер обставини помінялися… Знаєш, що сказала, коли я гроші не захотів повертати?

— Звідки ж…

— Прокляну! — «півник» зробив великі очі.

— Отак, — швидше сам до себе, ніж до «півника», промовив Сергій. — І документів її ви не бачили? Може, паспорт із реєстрацією?

— Для мене документи — ось! — витягнувши з кишені зім’яту п’ятигривневу купюру, «півник» розпрямив її, витягнувши руки перед собою. — Во! Тут і підписи, і печатки, і реєстрації, і фотографії! Де я тепер квартиранта знайду? Кільком людям відмовив!

Замуркотів телефон Горілого.

— Знайдеш, — запевнив «півника» розчарований Сергій.

Телефон знову муркнув.

Горілий приклав трубку до вуха.

— Так, — новини змусили його забути поки про «півника». — Отак, значить, — глянув на годинник — відтоді як він поїхав сюди, лишивши Крутя й Вертя в засідці, минуло заледве півтори години. — Ви де? Наздожену, наздожену, тримайте зв’язок. І їх тримайте, все, погнав я.

«Півник» навіть не збирався розуміти, що довкола нього відбувається.

— Так тобі не хата потрібна?

— Жінка мені потрібна, дядя. Яка в цій хаті ще три дні тому жила.

В тому, що вона справді тут мешкала, Горілий уже не був такий упевнений.

— А чого голову морочиш?

Горілий пішов до дверей.

— Е, чуєш, — запитав навздогін «півник». — Нікому з твоїх знайомих хата не потрібна? Беру недорого, чуєш?