Київ — New York

— У Києві все не так.

— Ти мені подобаєшся, Алісо! Мені навіть здається, що ми з тобою могли би бути подругами.

— Твоя симпатія взаємна. — Я говорила абсолютно щиро.

— От тільки є одне «але», — Кейт подивилася мені прямо в очі, — Джастін.

— Кейт, я...

— Стривай, прошу тебе, тільки не треба стверджувати, що нічого не відбувається. — Кейт узяла мене за руку. І я відчула тремтячу напругу її холодних пальців. Мабуть, не лише мені ця розмова давалася важко. — Я надто добре знаю свого брата. І не брехатиму, він уперше так закохався. Але саме це й турбує мене. Він окрилений стосунками з тобою, Алісо. — Вона відвернулася до дороги. — Ти не подумай, я зовсім не проти щастя. Але чим вище літаєш, тим болючіше падати.

— Він дорослий хлопчик. — Я не знала, що ще сказати.

— Справді дорослий. — Кейт опустила очі. — Ми без матері виросли, він розповідав про це?

Я похитала головою.

— Її не стало, щойно Джастін з’явився на світ. Важкі пологи, втратила багато крові. Батько досі не змирився з її відходом, а тоді просто впав у депресію. У нас із Джастіном різниця у вісім років, і я завжди дбала про нього. Можна подумати, що мені тоді було легко. Але, якщо чесно, коли Джастін був поруч, ставало простіше. Хоча він був важкою дитиною. У початковій школі звинувачував себе у смерті матері, і мені не вдавалося похитнути його впевненість. Одного разу він сказав, що назве її ім’ям свою дочку. Я тоді всю ніч проплакала. А під ранок він поклав свою дитячу долоню мені на плече й попросив, щоб я не переймалася, бо наступну він назве Кейт. Він подумав, що я просто ревную його. — Вона всміхнулася. — Джастін рано подорослішав. У шістнадцять він підсів на марихуану, а потім ще на якусь погань, пропадав із дружками в клубах, загруз в одноразових зв’язках, але при цьому завжди залишався людиною: багато читав, писав картини, створював скульптури. Приблизно три роки тому він прийшов додому набагато раніше звичайного. Ми тоді жили з батьком у Чикаго. Він був змучений, синці під очима, бліде обличчя, з носа струменіла кров. Я приготувала вечерю, але він пожалівся на головний біль і пішов до себе. Того вечора було відкриття моєї першої виставки. Я хотіла попросити Джастіна піти зі мною, тому й заглянула до нього. Мені досі боляче згадувати те, що я побачила. Він лежав на ліжку, очі закотилися, а з рота текла піна. Я кинулася до нього, затискаючи рукою язик. Батько викликав «швидку». Це був напад епілепсії, спровокований передозом. Джастіна відвезли. На свою виставку я так і не потрапила. Але для мене він — понад усе. Йому вистачило однієї ночі в лікарні, щоби ніколи вже не торкатися цієї гидоти. Я розповідаю тобі це, аби ти знала: він сильний. Зараз його вже не треба жаліти, і, повір, він і сам може бути моєю надійною опорою у важку хвилину. Незважаючи на те, що мені тридцять, я не маю нікого ріднішого за нього. Не нажила... Здається, Пол говорив, що ми з тобою ровесниці?