Київ — New York

— Алло! — Я відразу впізнала Кейт.

— Привіт! — Мій сонний, трохи захриплий голос видавав мене.

— Люба, я тебе розбудила? Усе гаразд? — Я не могла зрозуміти, чи після нашої вчорашньої розмови її тон став теплішим, чи мені здалося. — Може, перенести твої заняття?

О боже, заняття! Нагадування про них змусило мене сісти в ліжку.

— Ні-ні, все гаразд. А котра зараз година?

— Десята.

— Я встигну. — Півтори години в запасі, добре, що сьогодні не було ранніх лекцій.

— Я хотіла запитати... Мені, звісно, ніяково, але чи Джастін часом не в тебе?

— Ні.

— Зрозуміло, вибач. Він пішов кудись із самого ранку. А мені терміново потрібно переговорити з ним. Може, малює десь у парку.

— Усе гаразд, не треба перепрошувати.

— Ну, побачимося тоді.

Вона вимкнулася. Я кинула телефон на тумбу й подивилася на мольберт.

Джастін був у мене.

Він стояв у центрі аркуша, прикріпленого до мольберта. І він був прекрасним. Щільна темна щетина вигідно відтіняла його блідість. Чітко виражені вилиці, як і піднесене вгору підборіддя, надавали зарозумілості його обличчю, але через це він виглядав привабливішим. Синій колір очей здавався яскравішим, бо їх обрамляли довженні густі вії. Лоб розкреслювали пухнасті брови, темні, немов підфарбовані. А ледь помітна зморшка, що пролягла між ними, надавала занадто молодому обличчю статечності. Його волосся — жорстке, стирчить урізнобіч, що створює художній безлад, неможливо зрозуміти, чи зроблено це руками досвідченого стиліста, чи він просто забув розчесатися. Відтінок волосся — щось середнє між темно-русявим і медовим. Рівний ніс і опуклі губи. Не пухкі, а саме опуклі. До яких так і хочеться доторкнутися, щоби дізнатися, якими вони можуть бути на смак. Я знала, і від цього моя голова йшла обертом. Я знову перевела погляд на картину. Довга лебедина шия. Широка спина. Сильні руки... Але зараз вони безсило звисають. Ні, він не розслаблений. Це виказують вени, які проступили на його шиї. Він приречений.

У його позі є щось незграбне, але ця маленька деталь лише додає достовірності його образу. Він у білому. Незастебнута біла сорочка з довгими, недбало закоченими до ліктів рукавами. Вона не приховує рельєф його тіла й темних завитків волосся на грудях, які поступово лягають у смугу і, опускаючись нижче, ховаються за ременем брюк. Штани теж білі, знизу трохи забруднені дорожнім пилом.

Він стоїть босоніж на розділовій смузі, яка промальована так чітко, аж спочатку здається, ніби це фотографія. Він стоїть посеред дороги. На роздоріжжі. Смуга не безперервна, а отже, він от-от може зробити крок будь-куди, обираючи свій шлях. У рисах обличчя легко читається його сутність. Він гордий, вірний своїм принципам, але самотній. За його спиною сяйво, ніби ав-тівка під’їхала занадто близько, світячи фарами. Але насправді це крила. Розгорнувшись, вони піднімаються за його плечима. Крила чорні. Бо чорні лебеді найбільш надзвичайні та красиві. У Києві таких немає.