Київ — New York

— Алісо, ви прекрасні. — Він узяв мене за руку, відступивши на кілька кроків, і обвів захопленим поглядом. — Але я приїхав не для того, щоби повідомити вам про це. Ви, друзі, не йшли мені з голови. Я думав усю ніч, і дещо спало мені на думку. — Він простягнув коробочку з пурпурного оксамиту. Ми стояли незворушно. — Беріть!

Джастін узяв її. Всередині лежали дві золоті обручки. «Як добре, що я зміг тебе знайти», — було вигравірувано на внутрішній поверхні кожної.

— Це вам. Вони належали нам з Марі. Але зараз ви потребуєте їх набагато більше. У цих маленьких шматочках металу велика сила. Вони вміють єднати серця.

Джастін нерішуче торкнувся рукою м’якого оксамиту.

— Сподіваюся ще колись побачитися з вами. — Джо Діккенс кивнув, і водій у темно-синій уніформі відчинив дверцята його «Кадиллака». — Може, вам спаде на думку запросити старого на весілля?

— Спасибі. — У мене не знайшлося інших слів.

— Не варто дякувати мені. — Він говорив уже з машини. — Дякуйте долі. Вона не до всіх така прихильна.

— Надінеш? — запитав мене Джастін, коли ми залишились удвох, а «Кадиллак» містера Діккенса розчинився в потоці машин.

Я простягнула йому руку. Я безтямно хотіла надіти цю обручку, забуваючи про те, яким безумством стає все, що відбувається. Я хотіла, щоби цей напис і його сенс назавжди залишилися зі мною, щоби вони відкарбувалися кожною літерою в моїй душі.

Другу обручку він надів на свій палець: «Як добре, що я зміг тебе знайти...».

Назад ми їхали довше. Білий щільний туман приховував дорогу. Наче нізвідки, на зустрічній смузі раптово з’являлися величезні вантажівки. Джастін ледве встигав узяти праворуч, аби розминутися з ними. І щоразу із завмиранням серця я думала про те, що, можливо, саме ці машини спроможні позбавити нас нескінченних тягарів реальності. На швидкості смертельний лобовий удар міг виявитися майже непомітним, але навіть біль не страшив мене, адже ми могли навіки залишитися разом, обернувшись на спогад для наших знайомих і на вічність — одне для одного. І я хотіла цього. Якщо тільки смерть могла допомогти мені назавжди лишитися поруч із Джастіном, отже, я хотіла смерті.

У школі був справжній ажіотаж із приводу нашого приїзду. Усі з нетерпінням чекали картину. Щойно ми в’їхали на вулицю, я помітила на балконі гурт художників. Вони жваво дискутували, випускаючи в повітря клуби білого напівпрозорого тютюнового диму, схожого на хмари. Джастін не без зусиль відшукав місце в підземному паркішу, а я зловила таксі, щоби поїхати в готель і привести себе до ладу.