Київ — New York

— Облиш, це занадто просто — судити про таку складну людину за однією картиною. Нехай навіть геніальною. — Джастін поплескав Пола по плечу. — Ти знаєш, що це саме він розробив дизайн обгортки і назву «чупа-чупс»?

— Справді? — Пол підняв брову, і годі було зрозуміти, чи він розігрує подив, чи так воно і є. — А він тямущий. — Остання фраза Пола призначалася мені.

— Він найкращий. — Я прийняла цей виклик.

Після опівночі натовп почав роз’їжджатися.

— Залишишся? — Джастін поцілував мене в чоло.

— Не сьогодні. — Мені справді хотілося побути одній. Я хотіла малювати.

— Чому? — Він виглядав засмученим.

— Хочу попрацювати. Я надто довго не брала в руки пензля.

— Гаразд, тоді я підвезу тебе.

— Не варто, я візьму таксі.

— Завтра ти покажеш мені свою нову роботу?

— Якщо встигну закінчити.

Він вийшов зі мною на ґанок і дивився услід, аж поки машина зникла за поворотом.

Джастін завжди проводжав мене поглядом, немов знаючи наперед, що одного разу я не повернуся. Почуття затуманювали його розум, не даючи проникнути в суть і розгледіти неминучість фіналу. Він, як і я, відкладав свій біль на потім. І щоразу, прив’язана до нитки його погляду, я намагалася уявити, як залишу його колись за межею, що розділяє наш із ним світ навпіл. Для того щоби ніколи не перетнути цій кордон у протилежний бік, не повернутися до нього знову. Щоразу ці думки викликали біль і гіркоту. Я ще не знала, скільки пекельних зусиль потрібно буде докласти, щоб, торкнувшись востаннє його обличчя, назавжди залишити в минулому його очі, які так свято чекають мого повернення. Але вже зараз я здогадувалася, що це буде найскладніше рішення з усіх, які мені доводилося приймати.

Ще не ввімкнувши світло в номері, я побачила, ба навіть відчула, що ромашки зникли. Імовірно, їх викинула покоївка. Ще вдень я помітила, що вони почали в’янути, але їхня відсутність засмутила мене. Добре, що я встигла засушити одну. Поклала її між сторінок свого паспорта, і тепер вона назавжди залишиться зі мною.

Прийнявши душ, я, як зазвичай, сіла біля вікна. На годиннику була одинадцята. Сьогодні я не вдивлялася у вуличне життя. Я знала, що хочу намалювати на щільному білосніжному аркуші. І знала наперед, якою буде ця картина. Відтінки, сюжет, лінії — я вперше чітко уявляла собі кінцевий результат. Я просиділа за мольбертом до сьомої ранку, не відчуваючи втоми. На підлозі стояв кухоль вистиглого чорного чаю, я так і не зробила ані ковтка.

Давно мені не доводилося малювати так несамовито, надривно, фанатично. Ба більше: таке нестримне бажання зобразити дійсність гранично достовірно наздогнало мене вперше. Забруднивши всю палітру в пошуках потрібних відтінків, я викладалася на всі сто. Я ніколи не була такою щирою з неживим аркушем паперу, довіряючи йому свій біль, ховаючи свою слабкість. Я завжди знала, як складно ділитися сокровенним, даруючи написаному свої почуття, але навіть не могла собі уявити, як легко від цього стає.

Коли я нарешті дісталася ліжка, то відразу провалилася в сон. У кожній клітині панувало чарівне відчуття невагомості, яке обертало мене у вирі думок і надій. Там, у вигаданому світі ожилих мрій, я знов і знову віддавалася Джастіну. Цілком, не засмічуючи голову сторонніми думками й докорами. Там ми були лише вдвох. Не існувало жодного іншого життя, яке чекало мого повернення. Не було жодної іншої Аліси, здатної зрадити любов. Аліси, яка була занадто справедливою й чесною. Утім, хіба можна назвати чесною людину, яка обманює всіх навколо й саму себе?