Київ — New York

— Я хвилювалася.

Він навіть не повернувся до мене.

— Де ти був?

— Просто ходив по вулицях. Утім, яке це має значення? Де я був, і де я буду? Тебе однаково не буде поруч.

Я сіла, насилу намагаючись угамувати тремтіння, і поклала руку на його плече.

— Я не вірю в те, що ти говориш. Ти не зможеш просто взяти й поїхати.

Він повернувся до мене, і навіть у темряві я бачила його обличчя, перекошене болем. Я уявляла, як, проходячи зону паспортного контролю, обертаюся, щоби востаннє побачити ці риси, а потім вирвати з серця й назавжди залишити в чужій мені країні. Він би дивився на мене таким відчуженим поглядом. Навіть якби вірив, що колись я знову повернуся до нього. Любляче серце, всупереч надіям, завжди відчуває, за яким поворотом кінцева зупинка. І вже тоді я розуміла, що не зможу просто піти. Тут він цілковито мав рацію.

— Мене багато що тримає в Києві. — Було ніяково, що я говорю про Олега в третій особі.

— Я не прошу тебе кинути все. Якийсь час ми можемо пожити на дві країни, а потім зробити висновок, де тобі краще. Зрозумій же нарешті, ти не зможеш просто перегорнути цю сторінку. Книга дописана. Це кінець. Інших персонажів не буде. Вона про нас.

Я мовчала.

— Навіщо ти робиш це зі мною? Я просто хочу бути поруч. Я готовий іти до кінця. Дотримуватися будь-яких твоїх правил, тіль-

ки, будь ласка, не ламай наше життя. Не позбавляй нас надії на майбутнє.

— Я не можу тобі нічого обіцяти.

— Не обіцяй, просто довіряй своєму серцю. Будь зі мною. — Його руки, що лежали на колінах, тремтіли і, напевно, спітніли від хвилювання.

— Добре. — Я здалася, сама не розуміючи, як це трапилося.

— Добре? — Він не повірив.

— Я буду з тобою.

— Скажи ще раз. Будь ласка, повтори це.

— Я буду з тобою.

Він обняв мене за плечі.

— Який він? — Я здригнулася, але Джастін вів далі. — Я маю на увазі Київ. Якби тобі можна було використовувати лише один епітет, що б ти вибрала?

— Різний. — Я задумалася. — У цьому місті, як і в інших містах, вечорами мерехтить світло неонів, а до опівночі одне за іншим гаснуть каскадом вікна будинків, які вдивляються в вулиці. Сотні тисяч машин і людей метушаться, не помічаючи одне одного. Улітку на річці ходить повільний річковий трамвайчик. Будуються мости, з’єднуючи два береги. Широкі проспекти й вузькі вулички дихають спогадами. Мені подобається ходити по вулицях, коли йде сніг. Тоді місто здається казковим і затишним, гостинно відчиняючи двері маленьких кав’ярень, де можна погріти руки об кухля з гарячим шоколадом. Добродушні старенькі у скверах годують голубів. А в травні каштанові дерева запалюють свої білосніжні свічки. Але там немає тебе. І тому це місто порожнє.

Джастін провів рукою по моїй спині, а потім довго цілував кожен міліметр обличчя, дякуючи мені за безсовісну й бездарну брехню. Тоді мені здавалося, що вона звучить заради спасіння. Я вірила, що рятую його. І в той неминучий момент, коли я від нього піду, всі ці запевнення допоможуть замінити його любов іншим, сильнішим і всепоглинаючим почуттям — ненавистю. Вона заповнить його зсередини, пожираючи спогади про мене. Вона потече по його венах, змушуючи мої дотики назавжди покинути його тіло. Він зрозуміє, що я збрехала йому. А це означає — зрадила. Саме тому він намагатиметься якнайшвидше стерти з пам’яті все, що було між нами. Забути мене. Вирвати з грудей і закинути на якусь далеку полицю свідомості. Щоби ніколи не згадувати. Бо такі спогади завдаватимуть болю. І я дуже бажала, щоби він зненавидів мене. Так йому було би простіше.