Вибрані твори в двох томах. Том I
- Автор: Ткач Дмитрий Васильевич
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: «Веселка»
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том I». Краткое содержание книги:
— Тут… А де ж мені бути?..
— І не боявся?
— Я й з автомата по них стріляв… І зовсім не страшно було.
— Вірно, — підтвердив Петруненко, стомлено усміхнувшись потрісканими губами, — ніколи боятись… Та й що поможе? Самому ж гірше. Всю силу в страхові втопиш. А от коли не боїшся, тоді ти дужий. Так собі й запам'ятай…
І, ніби йому було стільки ж років, як і Валерикові, зовсім по-хлоп'ячому похвастав:
— А ти бачив, як я з їхніх же гармат по них полосував?.. Ой, було ж! Нагодував фашистів гарячими галушками так, що їм аж гикавка напала. Нехай і їхньому Гітлерові кров'ю тикнеться!..
Все це він говорив з якоюсь веселою люттю, і посмішка в нього була люта, страшна.
А Валерик слухав, мов крізь сон. Голова йому наморочилась, і чомусь нудило. Ноги були ніби ватяні, плечі тягло донизу, і автомат на грудях та гранати за поясом здавались аж надто важкими.
У землянці його хтось покликав їсти. Але він доплентався до своїх нар, упав на них і одразу ж заснув.
«ОКОПНА ПРАВДА»
Під час нічного бою за висоту сержанта Богомолова поранено в праву руку. У санпункті йому зробили перев'язку і хотіли відправити в госпіталь. Але залишити лінію оборони він рішуче відмовився. І тепер лежав у своїй землянці, благаючи долю, щоб рану швидше затягло.
А ще отак, лежачи, згадував Ленінград. Там жив і працював до війни. Там, ідучи на війну, залишив дружину і маленького сина… Воював одчайдушно. Спершу — рядовим піхотинцем, потім — сержантом. Ідучи в атаку, не боявся ні багнета, ні кулі, ні гранати.
Але і йому разом з іншими довелося залишати місто за містом та відходити на схід. У тяжких боях він втрачав друзів, а його самого ворожі кулі і осколки поки що обминали.
Так, відступаючи, він дійшов до Криму, опинився під Севастополем. І тільки ось тепер осколок ворожої міни вгризся йому в руку і лікарям довелося його вирізувати.
Та навіть тоді, коли лікарі різали живе тіло, він не кричав, не стогнав, а мовчки перетерпів біль, зціпивши зуби. А зараз, лишившись наодинці і знаючи, що його ніхто не бачить і не чує, сержант Богомолов застогнав протяжно й тужливо:
— О-хо-хо-хо!..
Він застогнав не так від фізичного болю, як від розпачу, що ніби залізними обценьками стиснув йому серце. А розпач прийшов разом з думками, з ними не було змоги боротись…
Великою силою сунуть фашисти, беруть міста і села: їх відігнали від Москви, але в їхніх руках вся Білорусія, вся Україна, великий шматок російської землі. Вони стоять під Севастополем і щодня й щоночі руйнують місто, хоч воно вже й так зруйноване дотла.
А що переживає його рідний Ленінград, то й сказати важко! Протягом усієї минулої зими в обложеному ворогом Ленінграді люди щодня мерли сотнями і тисячами від голоду та холоду. Чи вижила його сім'я, того він не знає. Коли траплялась хоч маленька нагода, писав листа в блоковане місто, але відповіді так жодного разу й не одержав. Може, й відписувала дружина, та хіба легко знайти його, Богомолова? Минає день-два, і він знову на новому місці.
Може, звідси ще написати дружині та синові?..
Написав би, та рука ж забинтована і пальці не ворушаться.
А якщо спробувати лівою рукою?..
Богомолов звівся, понишпорив у своєму речовому мішку, дістав аркушик пом'ятого паперу й шматочок олівця. Олівець був зламаний, і Богомолов почав гризти кінчик дерева зубами. Кусав, поки не виткнувся графіт. Тоді підсів до низенького столу, витесаного з сирих соснових дощок, і лівою рукою почав писати.
Виходило щось неймовірно потворне. Нерівні каракулі тікали одна від одної або налізали одна на одну, лягали на папір косо и криво, наче їх виводила зовсім неписьменна людина, яка вперше взяла до рук олівця.
Богомолов навіть упрів, поки написав одне слово «Драстуйте». Від надмірного зусилля у нього ще дужче заболіла й поранена рука. Тоді він знову ліг і заплющив очі.
Гірко, дуже гірко було в нього на серці. Душили сльози… Хоч би одна жива душа була зараз біля нього. Поговорити б, розвіяти пекучий смуток!..
Та де вона візьметься? Мало людей лишилося в обороні. Кожен при ділі. Одні день і ніч пильнують ворожі позиції, щоб фашисти не напали зненацька. Другі, ризикуючи життям, ідуть у розвідку, підповзають до ворожих окопів і бліндажів, забираються у ворожі тили. Треті будують нові укріплення, доти і дзоти, роблять хитрі заплутані ходи в землі, щоб можна було ударити ворогам у спину, якщо вони прорвуть лінію оборони. Адже війна, і до всього треба бути готовим!..