Крига. Частини І–ІІ
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-150-6
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини І–ІІ». Краткое содержание книги:
— Панно Єлено! — жахнулося.
— Що? Ну що? Я не піду, поки ви мені не пообіцяєте! Думаєте, я жартую?
І для більшого ефекту вона тупнула, щоправда безгучно, бо килим заглушив стук пантофельки.
— А з чого ви тепер смієтеся, га? Тепер ви смієтеся!
Віднялося її руку від грудей, піднеслося і злегка торкнулося губами.
— Обіцяю, панно Єлено, обіцяю.
На це облили її рум’янці — зважаючи на блідість її шкіри, червоні, мов плями від обмороження.
Вона висмикнула руку, відступилася. Раптова сором’язливість завадила їй тепер підвести очі, панна обводила поглядом зелені стіни, заплутані узори килима, позолоту й орнаменти.
З кожним кроком назад, проте, до неї поверталася упевненість у собі. Стоячи вже в коридорі, вона на мить притримала двері й нахилилася усередину купе.
— І, звичайно ж, ми побачимося на обіді! — оповістила вона бадьоро. — Ви ж мусите мені розповісти, що власне сталося на сеансі княгині Блуцької! Обов’язково!
І пішла.
Та-а-ак. Дядина Лавренція, яка потерпала від хронічного захворювання крови й більшу частину часу проводила в шпиталях і санаторіях Італії та Швайцарії, коли їй раптом кращало й вона на кілька тижнів уставала з ліжка, вибухала такою само емоційною енерґією, достоту нав’язуючись родичам, знайомим і незнайомим, з притаманною дітям наївністю і відвертістю, із безневинною цікавістю до світу й людей. Хвороба поляризує характери, і чим важча — тим більше; з неї виходять або згаслими, пригніченими, виснаженими тілом і душею, або саме з великою жагою до життя, вічним голодом до вражень.
Убралося сірий костюм, зачесалося волосся, ще мені поглянулося у дзеркало, перевірилося заріст… Але чим довше це триватиме, тим більше зусиль вимагатиме, щоб врешті-решт, однак, переступити поріг; єдиний порятунок тут в автоматизмі й бездумному нахабстві — клямка, ключ, замок, голову вгору, вперед! Аби лиш без посмішки.
У вагоні-ресторані залишилося тільки два пасажири; сілося у протилежному кутку. Стюард з непроникним виразом обличчя подав меню. Обличчя прислуги завжди мають подібний вираз, це маски багатозначної байдужости: за чим би ти в них не шукав, чого б не страхався чи сподівався у них розгледіти — саме це й побачиш. Не дивилося на кельнера, замовляючи страву. Ті двоє вийшли. Десь у вагоні відчинили вікно — і їдальню наповнив запах дощу, холодна волога зависла в повітрі. Посуд і столові прибори, порцеляна й метал, скло й срібло дзвеніли в тиші (в тиші, тобто на тлі важкого метронома потяга). В дверях на кухню стояв головний стюард, випростаний, із серветкою, перекинутою через руку, поглядом, втупленим у простір. Він не дивився, але бачив. Їлося квапливо, ковталося непережовані шматки. Була неділя, у меню значилися англійські пудинги у семи варіантах, описані чотирма мовами. Їх можна з’їсти ще хуткіше.
У проході до салону на мить спинилося. Яке безумство, свідомо йти на муки. Й навіщо, без потреби ж. Єдине, що слід зробити, — це дістатися до Іркутська. А обіцянки прекрасним очам — пусті обіцянки. Та ж це не має сенсу. Один крок — і всі будуть витріщатися, як на теля із двома головами.
Увійшлося усередину.
Чоловіки підняли голови, розмови змовкли. Підійшлося до стюарда, попросилося вогню. Дивилося крізь вікно, затягуючись першим димом; дивилося крізь вікно у стелі, видмухуючи перший дим. Присутні поступово поверталися до перерваних розмов. Вітер гнув гіляки ялин і сосен, гнав небом темні хмари, над пагорбами зблискувало в небесних засіках біле сонце, електричний вогонь богів, експрес рухався назустріч веселці. Чи можна вже безпечно відвернутися від вікна? Відвернулося.
Двері до більярдної зали було розсунуто. До великого столу було приставлено крісла, четверо чоловіків грали там у карти. На незайманій зéлені було розкидано банкноти, на краях столу стояли філіжанки й келишки, попільнички й плювальниці було засунуто під стіл. Доктор Конєшин саме тасував; поруч голомозий південець із не меншою старанністю зрізáв кінчик товстої цигари, висолоплюючи з-за кривих зубів темного язика. Капітан Прівєженський підгорнув до себе стосик грошей і підвів погляд. Відповілося поглядом без посмішки.
Прівєженський вийняв із уст люльку, його очі звузилися глузливо, він закопилив губи.
Одне з крісел було порожнє. Капітан постукав цибухом до лузи.
Вийнялося пулярес і приєдналося до гри.
Про те, про що годі й подумати
Більшість своїх учинків ми можемо пояснити мовою другого роду: ми спроможні висловитися ясно й зрозуміло, чому вчинили так й отак. Навіть коли співрозмовник із поясненням не згоден, він його усе ж р о з у м і є.