Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Ну, добре, Іване Карповичу, я скажу, та тільки це мусить залишитися між нами! — каже він, зупиняється і дивиться мені в очі строго.

— Так точно! Це вже не звольте хвилюватися! — я вдаю дурня. Коли в конторі служив, так це часто доводилося робити, то й виходило легко. А зараз звичку втратив, так-сяк зобразив.

— Пан Гольмц доручив мені дізнатися, коли прибуває ранковий потяг із Харкова.

— А навіщо це йому?

— Каже, що чекає на важливого листа.

— У справі?

— Мабуть. А тепер вибачте, я поспішаю, — і побіг. Чого бігти, спитай у місцевих, вони знають. Але граф не з тих, хто спочатку думає, а потім робить. То помчав. До вокзалу не дуже близько, але де серед ночі візника візьмеш? Треба пішки.

Я прийшов до шпиталю, знайшов лавку неподалік і всівся. Натовп поступово розходився, скоро залишилися тільки два поліцейських на вході до земської лікарні. Кадети, мабуть, усередині чергували. Побачив, як приторохтіла машина начальника корпусу. З неї якась жінка вийшла, у якій я впізнав Ксенію Дмитрівну Пяльцеву. Співачка приїхала провідати пораненого англійця. Коли виходила, я її перестрів і спитав про банан.

— Який банан? — здивувалася вона.

— Що у шухлядці був, поруч із діамантом.

— А, він теж зник... — вона б, може, ще щось розповіла, але тут вибіг її імпресаріо, пан Пфальц.

— Ану пішов звідси! — гримнув гнівно, але тримався на відстані, запам’ятав мене.

Я відійшов, щоб скандалу не робити. Тільки Ксенія Дмитрівна поїхали, як прибіг захеканий Маєвський. Від нього я дізнався, що потяг із Харкова прибуде об одинадцятій. Граф побіг доповісти про це англійцю. Коли вийшов із лікарні, то розповів, що Гольмц притомний, тримається добре, дізнався про потяг і влігся спати.

— І що, завтра діамант знайде чи ні?

— Сказав, що дуже близький до розкриття цього злочину і тепер йому потрібно лише поспати, щоб усе остаточно зрозуміти. Ходімо і ми спати, Іване Карповичу! Завтра буде великий день! День, який увійде в історію! Ось подивитеся!

— Ходімо, — погодився я, ледь стримуючись, щоб не вилаятися на Маєвського за його дурне захоплення.

Повернулися до нашого готелю, граф навіть не подумав мені матрац запропонувати, влігся на ліжко і захропів швидко. Я теж собі наказав спати, бо як над справою не бився, а нічого зрозуміти не міг. Заснув. Як і пан Гольмц, теж сподівався на сон, бо частенько ото уві сні давалися мені відповіді на важкі запитання.

Зранку, коли прокинувся, граф іще спав. Я на підлозі витягнувся, позіхнув. У мене на хуторі, хоч міг собі застелити цілу гору перин, ліжко було тверде, з дощок. Бо на м’якому спати — слабким ставати. Це вам кожен лікар скаже. То спав на підлозі добре, а думалося ще краще. Тільки очі відкрив, сни згадав, і почало мені дещо у голові складатися. Спочатку побіг я до візників. Поговорив, хто позаминулої ночі, у дощ, куди їздив. Далі той візник, який їздив, повіз мене туди, куди їздив. Аж у кінець міського парку. Там чагарники були, наче праліс якийсь, нічого не знайдеш, якщо повітря не нюхати. А я понюхав і знайшов метрів за двадцять труп у смішному цирковому плащі, мабуть, іншого одягу для дощу не було в бідаки. Побіг звідти, наказав їхати до будинків, де викладачі Реального училища жили. Пан Капуста мене як побачив, то говорити спочатку не схотів.

— Пропоную вам узяти участь у знищенні забобонів і встановленні справедливості! — сказав йому, поки він не встиг двері зачинити.

— У чому? — питає він.

— У тому, щоб підтвердити важливість знань! — кажу урочисто.

— Ну, коли так.. — сумнівається він.

— Точно так! А ще ж утремо носа нахабному англійцю! — продовжую я зваблювати.

— Кому?

— Ну, тому Шерлоку Гольмцу.

— Господи, та наче подуріли усі з тим Гольмцом! — Капуста головою крутить від роздратування.

— Ну так, коли ще така знаменитість до Сум приїздила!

— Та зачекайте! Шерлок Гольмц не міг приїхати, — каже Капуста якусь нісенітницю.

— Як не міг? Приїхав і навіть кулю отримав! — нічого я не розумію.

— Не міг, бо Шерлок Гольмц — літературний персонаж! Вигадка письменника англійського, зараз згадаю його прізвище!.. — Капуста напружено думає. — Конан Дойл! Белетрист. Я його не читав, бо цікавлюся науковою літературою, а не бульварним чтивом.

— Зачекайте, хто, ви сказали, Шерлок Гольмц?

— Персонаж. Вигадка.

— Як вигадка? Та ось же книги про нього пишуть! — показую я книжку, яка в мене від кадетів залишилася.

— Ну, і про казкових героїв книжки пишуть. Про Котигорошка наприклад. Але це ж не значить, що він існує насправді й може містами їздити. Так і Шерлок Гольмц — вигадка У книзі, волею автора, він може приїхати до Сум, щось тут розслідувати, але насправді, в житті, — ні.

— Тоді хто це приїхав? — стою я ошелешено, тільки у голові в мене стукає.

— Не знаю. Пройдисвіт якийсь. Кілька років тому до Сум приїздила онука бухарського еміра, зчинила тут неабиякий ажіотаж Я казав, що емір ніколи б свою онуку саму не відправив, на Сході так не заведено, але ніхто мене і слухати не хотів. Її в найкращих будинках приймали, гроші позичали, а потім виявилося, що та онука — гречанка з Мелітополя, відома шахрайка.

— Матір Божа! — кажу я, хоч то гріх від хвилювання Діву Марію згадувати. — Я зараз! А ви, будь ласка, десь об одинадцятій приїздіть до кадетського корпусу! Ось вам рубль на візника.