Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— То в Сумах ними не торгують?

— Та чого ж, торгують. Але обережно. Без особливого замовлення намагаюсь не возити.

— І часто замовляють? — питаю так, наче просто розмову підтримую.

— Не часто. Ото минулого року Павло Іванович Харитоненко прийом організовували великий, то банани замовляли, аж три ящики. А цього року тільки імпресаріо Ксенії Дмитрівни Пяльцевої в мене замовив гроно, — каже прикажчик урочисто, видно, що хвалиться.

— Та ви що! — аж підстрибую я. — Самої Ксенії Дмитрівни! Ви впевнені?

— Впевнений. Хоча він і приховувався, — посміхається прикажчик, а я вже на нього дивлюся, а не на те, як викладач на даху підманює мавпу помаранчем.

— Як приховувався? — питаю з підозрою, наче не довіряю.

— А так. Вуса приклеїв, капелюх на обличчя насунув.

— Може, то й не він був?

— Він. Я ж потім його бачив, коли він із Ксенією Дмитрівною до кадетського корпусу їхав. Повні вулиці людей стояли, щоб подивитися на неї. Ох і голос!

— А коли банани ті отримали?

— Та позавчора. Вранці з Харкова потягом передали. Ото я одразу гроно і віддав. Хотів контрамарочку попросити, а імпресаріо зашарівся і втік. Ох ти! Схопив! — кричить прикажчик.

Капуста на даху мавпу підманив до себе і взяв на руки. А та — ні щоб тікати — обхопила лапищами своїми викладача, наче маля мамку. Він потроху вниз поліз.

— Розійдіться! Розійдіться! — кричить натовп. Хто б там його послухав, всім же цікаво було на мавпу зблизька подивитися.

— Гольмц по Соборній їде! Гольмц! — крикнув я у натовп, і тут уже всі вмить забули про мавпу і побігли дивитися на загадкового англійського гостя. Поки Капуста зліз, уже нікого і не було поруч. Он він аж здивовано озирнувся.

— А де всі?

— Та щось цікавіше знайшли. А що це за звірина? — дивлюся, як мавпа притиснулася до Капусти, обхопила його і тримає міцно.

— Це орангутанг.

— Хто?

— Орангутанг, мавпа з острова Калімантан.

— Це на Дніпрі десь? — удаю я дурня, хоча де той острів, чесно кажучи, і не знаю. Мабуть, ото внизу землі, де люди вниз головою ходять, а не падають тільки милістю Божою.

— Ну що ви, який там Дніпро! — всміхається Капуста — Калімантан — це острів у південних морях, дуже далеко звідси.

— І що — оце мавпа сама сюди допливла?

— Звісно, ні. Привезли її. Це самочка, маленька ще, їй років чотири-п’ять, не більше. Бачите он, як перелякалася, вона ж зовсім дитина ще. Тихо, тихо, — гладить ту мавпу по голові, наче кота.

— А що вона їсть? Як коза чи як свиня?

— Ні те, ні інше. Їсть фрукти всілякі південні, але може і хліб їсти, і яблуко, цукор любить.

— А банани їсть?

— Банани? Звісно! Це для неї справжній делікатес Бачите, яка вона хороша Наче дитина.

— Та ну що ви таке кажете! — дивуюся я. — Де це ви бачили волохату дитину? Вірменську хіба!

— До чого тут вірмени? — не розуміє Капуста.

— А в нас у полку вірмен один служив з Гянджі, так той був увесь шерстю вкритий, не гірше оцієї мавпи. То, може, і діти в них такі.

— Весь укритий — це включно з обличчям?

— А що, буває й таке? — аж хрещуся я.

— Буває. Дуже рідко. Такий собі атавізм, коли людина щільно вкрита шерстю, наче тварина.

— Та ну ви що!

— Так. Люди ж колись усі такі були.

— Які такі? — дивуюся я.

— Шерстю вкриті. Ми ж від мавп походимо.

— Як від мавп? Та що ви таке кажете! Ми від Адама та Єви походимо, це в кожній Біблії написано! — дратуюся я, бо вже чув, що деякі паничі такі зарозумілі зробилися, що вірять, наче людина від тварин походить. Тьху!

— Ну, воно-то в Біблії так написано, але наука вважає інакше, — обережно пояснює мені Капуста — Ще англійський учений Чарльз Дарвін...

— Ще один англієць? Та тут приїхав уже один!

— Хто?

— Шерлок Гольмц, носяться з ним, наче з писаною торбою, — трохи аж дратуюся я, а Капуста починає реготати. — Чого ви смієтеся?

— Бо дивуюся темряві наших людей, — зітхає викладач. — Коли вже світло освіти прийде сюди, у цю легковірну й оманливу темряву!

— Та, кажуть, від освіти сама шкода, — сумніваюся я.

— Дурні то кажуть. Дурні, які розуміють, що чим люди темніші, тим легше з них кров пити!

— Ви ото балакаєте, як бунтівник якийсь.

— Ніякий я не бунтівник. Так, треба повернути мавпу господарю! — Капуста помітно лякається моєї згадки про бунтівників і поспіхом іде від мене геть. Орангутанг обхопив його і перелякано дивиться навколо.

Мабуть, уже були в Капусти неприємності за те, що говорив зайве, то й злякався так. Лякатися є чому, бо викладачі — народ підневільний. Як виженуть із одної школи, до іншої вже не візьмуть, і що тоді робити?

Я трохи погуляв Сумами, знайшов сквер невеличкий, сів там на лавці в затишному місці. Схотілося мені подумати про цей випадок. Виламав я дубчик і почав землю дряпати. План. Ось кімната. Ось у ній стіл, де діамант був, ось два вікна і двері, що охоронялися. Коли гості вийшли, діамант був на співачці. Вийшов імпресаріо Пфальц. На нього можна б було подумати, але кадети з охорони запевняли, що виходив із порожніми руками. Можна було б сам діамант приховати, але щез він із футляром, і той футляр непомітно в кишеню штанів на засунеш. Далі вийшла Ксенія Дмитрівна. В гарній пишній сукні. Вона б могла футляр у сукні сховати, але до самої сцени супроводжували її, тож не було в неї можливості дістати футляр і комусь передати. Далі кадети стоять при дверях, один із них чує якийсь шум Інший не чує, можливо, тому, що справді недочуває. Але двері зачинені, там раніше був арсенал, кадети знають, що в кімнату ніяк повз двері не зайдеш, то не звертають уваги. Більше прислухаються до того, що в залі, до співу і оплесків. Далі Ксенія Дмитрівна повертається, щоб перевдягнутися, і виявляє, що «Зірка Сходу» зникла.