Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— І звідки ото він знає про тістечка Пальцевої чи про машину полковника? — дратуюся я.
— А звідти, що геній, справжній геній! Він дивиться на людину і помічає те, що ніхто інший не помітить! Ось як у індіанців! Біла людина пройде повз слід, і все, а індіанець присяде, придивиться і скаже, коли людина пройшла, чи навантажена, чи не поранена, чи поспішала — все! Ось так і Гольмц! Може, у Ксенії Дмитрівни якась крихта від тістечок залишилася. Всі не побачили, а він побачив! А у полковника, може, хода така, якої в людини, що верхи їздить, не буває.
— А якщо на візку їздить, чому обов’язково машиною?
— Тоді, може, був би забризканий грязюкою одяг. Бо ж дощ учора був страшний. А коли чистий, то в машині їхав. Це я так здогадуюся, а великий Шерлок Гольмц може куди глибше копати!
— Та щось він копає-копає, а викопати не може, — кривлюся я. Бо й сам же нічого вигадати неспроможний, де діамант подівся. Була хороша ідея з карликом, але не підтвердилася.
— Пан Шерлок сказав, що завтра вранці скаже вже напевно, де подівся діамант.
— І звідки він знатиме? Він же у номері зачинився!
— Та це ж дедуктивний метод! Він усю інформацію зібрав, а тепер зосередиться і складе мозаїку! Іван Карповичу, це ж геній! Найкращий сищик світу!
— Ото через того генія мені за вас розплачуватися, — кажу я перед дверима готелю. Не те щоб я за грошами тими хвилювався, все одно копійки, але ж ось як дивно, що тому Гольмцу Маєвський сто рублів дав лишень за те, що буде писати про нього, а я ж сам записи пишу і ще йому мушу приплачувати, щоби додавав літературності. От чому це так? До того ж, у цього Гольмца, я так розумію, сам лише кримінал, убивці та грабіжники, а в мене про політичні справи. А це людям освіченим куди цікавіше читати!
Узяв я кімнатку на третьому поверсі, піднялися туди. В кімнаті одне ліжко, стілець ледь стоїть і стіл невеличкий. Граф одразу сіли за стіл, нотатник дістали.
— Іване Карповичу, а повечеряти у вас немає чим? А то голодний я, страшне.
— А що ж, гостя не годували англійського?
— Та він наказав вечерю в номер собі подати.
— А обід?
— Та я записував усе, то не встиг на обід, — каже Маєвський і червоніє.
Ага, не встиг. Не пустили графа за стіл, бо ж обідали поважні люди, куди там цьому дріб’язку пробитися.
— Слухайте, графе, а ось поясніть, чому на книжці про вашого Гольмца не його портрет?
— Як? — дивується Маєвський.
— Так! Ось самі подивіться, — показую йому книгу, що від кадетів залишилася. — Капелюх його, а морда зовсім інша!
Придивляється граф, здивований дуже.
— Може, це не Гольмц?
— Ну, а кого ще чіплятимуть на книжці про Гольмца? — наполягаю я. — Тут ще ось і всередині малюнки є. І на цих малюнках теж інша людина.
Граф книжку роздивляються, бачу, що геть розгубилися.
— Дивно все це якось, — кажу йому.
— А, здогадався! — він аж намагається підхопитися, та так різко, що стілець не витримує і ламається. Гепається Маєвський, але знову підхоплюється. — Це ж навмисно робиться!
— Що саме? — не розумію я.
— Інший портрет у книжці! Щоб злодії Гольмца не знали в обличчя! Ну так! Він же часто слідкує за злочинцями, входить до них у довіру, то його не повинні пізнавати! Ось у книгах і друкують портрет іншої людини або взагалі вигаданого когось! Все просто, Іване Карповичу, геніально просто! Шерлок такий! А ви поки принесіть чогось повечеряти, а то шлунок так і скавчить!
Сказав, наче в обличчя плюнув, і не помітив. Підтягнув стіл до ліжка, бо ж стілець поламаний, щось писати почав. Гольмц — геній, а ти, Ванько, за пиріжками збігай! Тьху! Вийшов я з номера ображений, так у мені роздратування й кипіло, але потім заспокоївся. Бо ображатися — теляча справа. Скільки не ображайся, а толку з цього не буде. А ось спробуй, Ваню, краще діамант знайти.
Пішов я до трактиру поруч, спитав поїсти щось. Узяв яловичини вареної, гірчиці та хліба Відніс Маєвському. Той з’їв і далі пише. Я хотів поспати, та хіба поспиш, коли він ліжко зайняв, шепоче, сміється, сам із собою балакає.
— Піду я прогуляюся, — сказав йому, а він і не помітив. Захопився дуже описом діянь пана Гольмца.
Пішов я до трактиру, замовив там чай, сиджу, попиваю. Навколо прикажчики спочатку випивали, що відпочивали після закінчення торгівлі, а потім візники почали збиратися. Візники у місті найобізнаніші люди, послухати їх завжди корисно. Балакали, звісно, про діамант, Пяльцеву та Гольмца Сперечалися, чи справді англієць зранку діамант знайде, чи ні.
— Точно знайде. Я сьогодні возив головного прикажчика Харитоненка на поштамт. Прикажчик відбивав Павлу Івановичу телеграму, що Гольмц наблизився до розв’язки справи, і питав, чи потрібно йому виплачувати нагороду, — розповідає один візник.
— І що Павло Іванович?
— Та що, відповів, щоб виплачували. У нього зараз важливі справи в Москві, приїхати сам не може, але сказав, щоб гроші підготували, бо слово Харитоненка — залізне.
— Десять тисяч! За один день заробить той Гольмц!
— Кажуть, що завтра у ресторації «Едемський сад» вже готується розкішний бенкет з приводу знаходження діаманта! Пяльцева співати буде! Квитки по двісті рублів і вже всі розійшлися!
Ото і далі так балакали. Чим далі, тим усе гучніше, бо ж горілочку попивали. А я ні, я лише чайок. Посидів так іще, подумав, але нічого не придумав і пішов відпочивати. У номері граф уже заснув, прямо за столом. Я його в ліжко поклав, а сам на підлозі приліг, поклавши ковдру під боки. Заснув швиденько, серед ночі снилося різне, а прокинувся від криків на вулиці. Підскочив до вікна, бачу, люди якісь бігають, кричать.
— Що сталося? — кричу у відчинене вікно.
— У Гольмца стріляли! Здається, вбили! — кричать люди.
— Що? Що? — це вже граф підхопилися і кричать наче несамовитий. — Як? Не може бути! Ганьба!
— Ходімо! — кажу йому.
Побігли. Тільки вибігли, а назустріч Пфальц біжить. Мабуть, що тільки з ліжка, бо в самій сорочці і штанях.
— Що там? — питаю в нього.
— Жах! Жах! — крикнув і далі побіг, чомусь у зворотній бік від «Гіперіону». Мабуть, злякався.
Ми ж побігли до готелю. Біля «Гіперіону» вже цілий натовп, ліхтарі запалили. Витріщак ледь не півміста зібралося. Розповідають, що невідомий заліз на дерево, піднявся на рівень другого поверху, де розташований розкішний трикімнатний номер Гольмца, прицілився і двічі вистрелив, поранивши англійця. Після чого втік.
— Так поспішав, що он аж штани подер! — показували в натовпі на чорну смугу, що матлялася на суку дерева.
— Він живий? Живий? — кричав Маєвський.
— Та наче живий!
Поки в натовпі балакали про те, хто б це міг стріляти у славетною англійця і як таке могло статися у Сумах, де стріляли останній раз на таємній дуелі років двадцять тому, я підійшов ближче до дерева. Лізти на нього було зручно, гілки наче драбина. Так само було і злізати, а те, що стрілець подер одяг, свідчило — або поспішав, або був незграбний. Ну, і смуга тканини дивувала, блискуча, наче з фрака якогось. Хто це в такому по деревах лазить?
— Пропустіть! Пропустіть! — до готелю під’їхало авто.
— Це начальник корпусу! — одразу з’ясували в натовпі. До авто вивели Гольмца, живого, але дуже слабкого, його більше несли під руки, аніж сам ішов. Повезли до лікарні у супроводі кількох озброєних кадетів, бо поліцію вночі хіба добудишся. Поліція прибула лише за півгодини, коли вже головний натовп перейшов до лікарні. Туди і граф побіг, а я залишився біля готелю. Встиг відірвати шматочок смуги, що висіла на дереві. Десь я таку тканину вже бачив, аж на дотик вона була мені знайома.
— Іване Карповичу? — я озирнувся, а шматок устиг сховати.
— О, Миколо Ісидоровичу, — побачив Хомутинського, який буз розгублений і виснажений.
— Та що ж це таке робиться, Іване Карповичу? Мало того, що викрали діамант, скандал на всю імперію, так тепер і стріляли у славетного англійського сищика! Це ж взагалі на всю Європу ганьба!
І де, в тихих, провінційних Сумах. Куди котиться світ? — зітхнув він.