Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Показали мені віз, де карлик відпочивав. Я подивився, а воно стареньке. Крекче та зітхає. Розповів, що раніше жонглером був, але зараз старість, руки тремтять і ложку ледь тримають, то перейшов у клоуни.

— А це професія важка та невдячна, особливо зараз! — бідкався мені старий. — Бо діти нинішні жорстокі, наче дикі звірі! Так і намагаються мене вщипнути, не просто вщипнути, а болісно! Є й такі, хто голками тикає. Навмисно! Щоб зойкнув я! Я стогну, в вони сміються! Кожен виступ мені — тортури справжні! Аби знали батьки мої, Фрол Прокопович та Лізавета Марковна, яке життя мені важке буде, то, може б, і придушили, щоб не мучився. Ще немовлям, коли виявилося, що карлик я!

— У вас батьки теж карлики були?

— Ні, звичайні селяни з Липецької губернії. Мені як старшому сину мусила вся земля відійти батьківська, тільки що я з землею робитиму? Я ж ані орати не здатний, ані косити. І сміх, і гріх, а не людина! То земля середульшому брату дісталася, а мене до цирку віддали, де оце мучуся я, мучуся, а ніяк не відмучуся. А тут ще Мітяй зник.

— Хто?

— Мітяй, він у нас дресирувальником був! Як син мені! Ми колись на Волзі виступали, а потім пливли пароплавом А там голод був. І на причал вийшли селяни, дітей своїх продавати, щоб хоч так врятувати. Тих, хто доросліший, купили у прислугу, а Мітяй малий, три роки, нікому не потрібний. Продати не змогли батьки, то залишили на причалі, бо казали, що й самим їсти нічого. Ото залишився він, плакав та повзав, бо ходити вже не міг, слабкий. Ну, я і підібрав. Виростив золотого хлопця! Така в нього душа добра, наче у святого якогось. Ото його мавпи і любили, бо не батогом їх брав, а добротою. Обіцяв мені, що знайде грошей і забере мене з цирку, де діти мене катують. Та ось зник.

— А де гроші збирався брати?

— А бозна. Не знаю. Тільки, думаю, обдурили його. Бо він же як дитина, такий добрий, ніколи підступності від людини не чекав. Легко його було обшустати. Чує моє серце, що погане щось із ним сталося, з Мітяєм моїм! Ще тоді, коли він у дощ ішов, просив я його залишитися, бо чуло моє серце щось недобре. Але не послухав він, побіг, у плащ цирковий замотався. І все, зник. Ох, навіщо мені тепер жити? — зітхає старий.

Ще б довго мені Навуходоносор Ієрихонович душу виливав, але пішов я від нього. Бачив, що застарий він для трюків, щоб по кватирках лазити. Не те. Шукав собі, де б переночувати, коли побачив Маєвського, який чапав пішки. Ледь ноги волочив, але щасливий.

— Іване Карповичу! — дуже зрадів, як побачив мене. — А ви де ночувати будете?

— Та не знаю ще де.

— А ходімо, я тут готель знаю недорогий! — і потягнув мене за руку. — Ох, Іване Карповичу, як же мені пощастило! Страшенно-таки пощастило!

— У чому ж?

— Дозволив мені пан Гольмц себе супроводжувати і все записувати! В Англії цим займається всім відомий містер Уотсон, колишній військовий лікар. Але він до Росії не приїхав, бо давні рани завадили. То я його заступлю! Бо як можна залишати без опису пригоди знаменитого сищика? Я записую все-все! Ось, бачите, аж рука заморилася, — показує мені товстенький нотатник, у якому багацько аркушів, списаних олівцем. — Ще зараз сяду, позаписую, що не встиг.

— Так а діамант ваш Гольмц знайшов? — питаю в’їдливо, але граф у такому захваті, що не помічає моєї в’їдливості.

— Поки ні, але каже, що ось-ось! Дуже близький до розкриття. Зараз ото зачинився в найдорожчому номері готелю «Гіперіон», теж найдорожчого! Буде думати!

— Про що?

— Про справу! Він часто їх розкриває, коли залишається на самоті, грає на скрипці, зосереджується, потім бах! — і справа розкрита! Ох він і талант! Іване Карповичу, у мене досі ноги аж тремтять від хвилювання! Аж не вірю своєму щастю! Бо ж страшний талант! Надзвичайний талант! Ото тільки подивиться на людину — і все про неї знає! Про начальника корпусу як про облупленого розповів, що і в русько-японській участь брав, і машиною їздить, і коти вдома! Талант! Гора, а не людина! Як же мені пощастило, що дозволив він мені описувати його подвиги! Ох і пощастило! Наче у лотерею виграв! От і готель наш. Візьміть одну кімнату, Іване Карповичу, ми там удвох легко переночуємо.

Дивлюся на нього здивовано, а граф мнеться.

— Ані копійки грошей немає в мене.

— Так вам же Харитоненко начебто на витрати асигнував, — дивуюся.

— Я сто рублів Гольмцу віддав, щоб він дозволив секретарем його стати. Ще й позичати довелося.

— Сто рублів? За що? — обурився я.

— За те, щоб зблизька спостерігати за його геніальним дедуктивним методом! Яким вони бачить людину наскрізь! От Ксенію Дмитрівну коли відвідував, то тільки побачив, а все виклав, що любить вона тістечка французькі, верхи їздити та сінематограф! Ксенія Дмитрівна хоч яка сумна не була, а здивувалася!