Острови шторму та смутку. Гадюка

Та ось коли ми вже майже під ним, водоспад буквально оглушає, і мій страх зростає. Ґрейс пливе першою, і перед тим, як опинитися на протилежному боці, що заледве видніє крізь водяну завісу, вона набирає в груди повітря і пірнає під місце напору.

Здолавши паніку, я теж роблю вдих і пірнаю. Під поверхнею такий могутній потік, що як би я не силувалася рухатися вперед, сила води штовхає мене назад — тож у підсумку я залишаюся на місці.

Легені починають пекти, але шляху назад нема — я мушу якось виплисти. Штовхаючись ногами та вимахуючи руками, я намагаюся в друзки рознести невидимий бар’єр; разом із неослабною силою, що вляглась на мене, наче мармурова плита, долаю страшні видіння мого утоплення. А тоді чиясь рука хапає мою і тягне мене в інший бік.

Я виринаю за ковтком повітря одночасно з Бронном, але до того, як я встигаю подякувати, він вже пливе в напрямку до скелі.

Ґрейс, однак, спиняється, щоб глянути на мене:

— Все добре?

— Так! — відрубую я.

У мене зуб на зуб не потрапляє. Бісить те, що знову відступила перед водою, а ще більше обурює допомога Бронна — я збентежена, що таки її потребувала. Втім на радостях, що таки вибралася з водоспаду, я охоче починаю ризиковане сходження вгору по скелі, слизькій від вологи та водоростей.

Ми перелазимо скелю, окрім гуркоту водоспаду, довкола ані звуку. На половині шляху Бронн пропадає з виду. Потім розумію, чому — просто він сів на висіченому в скелі виступі, що веде у пащеку печери.

— Ти бував тут раніше? — всідаюсь біля нього й викручую вологе волосся.

— Капітан вимагає, щоб ми знали всі довколишні входи та виходи, — пояснює Бронн, поки Ґрейс теж видряпується на виступ.

— Сумніваюся, що він мав на увазі палац, — каже Ґрейс, скоса поглянувши на нього.

Бронн знизує плечима.

— Я старанний хлопець!

Я здушую сміх.

— Тож куди тепер? У привітну, чорну як смола печеру?

— Тунель, так! Якщо ми його подолаємо, то дістанемося протилежного краю гори, де розкинулося містечко Порт Різ — там знайдете собі суденце. А тоді ваша воля вирішувати, куди прямувати далі.

Я не звожу з нього очей.

— А ти хіба не з нами?

Він відводить погляд.

— Ні!

Ну ось. Бронн, якого я знала всі ці роки, повернувся. Чоловік, що вибудовує переді мною стіну і нічого не пояснює.

— Тоді що ти, в біса, тут робиш?

Бронн мовчить.

— Слушне запитання, Бронне, — додає Ґрейс, — Змії Адлера вже місяцями полюють за нею, а ти нічого не вдіяв. Чому ж тепер прийшов? Навіщо ти тут?

— Ти хоча б трішки уявляєш, від чого я відмовився, прийшовши сюди?! — Бронн у гніві повертається до мене. — Все заради тебе…

Він промовляє ці слова з такою гіркотою і навіть злістю, ніби найменше, що він хотів, це опинитися саме тут. Так, наче я дуже його обтяжила. Раніше думала, що лише я одна по вінця сповнена ненавистю. Схоже, я помилялася.