Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Я була тут із батьками. Декілька років тому.
— На поминальні дні?
— У ці дні ми їздимо на північ. Я бачуся там раз на рік із обома своїми тітками. Сюди тато здебільшого ходить сам.
— Ще минулого року ми тут із місцевими зустрічалися в пивниці, планували наступні кроки проти електростанції. А тепер я навіть не знаю, де була ця пивниця…
— Я не можу собі уявити, що це й на нас чекає.
— У вас знесуть лише третину села, — сказав Петр, — а от наше зникне зовсім.
Ми шепотіли, навіть не розуміючи чому. Я підійшла до костелу й присіла на бетонний круг неподалік від входу. Петр стояв біля мене й злегка вдаряв по бетону носаком черевика.
— Цей страшний круг тут жахає вже кілька років. Спочатку всі думали, що це свердловина через підземні води. Тут завжди було мало води, колгоспники мали привозити її до стаєнь у цистернах. Ніхто нічого не підозрював.
— Це було через станцію?
— Так, це геологічна свердловина. Ми зрештою зрозуміли, що геологічне дослідження давно було підготоване, а люди все ще весело тут жили й навіть не підозрювали, що тут готується.
Ми зайшли на кладовище.
— Тут ховають із усіх довколишніх сіл, — сказав Петр.
Він повів мене до могил дідуся й бабусі. Я дивилася на два маленькі портрети в овальних рамках на пам’ятнику. Бабуся, яка обшивала вручну вечорами простирадла й смугасті підковдри. Дідусь Петра помер на два роки раніше.
— Дідусь був чудовий, — сказав Петр, — він час від часу брав мене до перукаря. Ми сідали в нас на перехресті в автобус, а тут на площі виходили, якийсь пан Вольф тримав тут кабінет. Мене він стриг машинкою під їжачка, а дідуся голив. Потім ми ходили в пивницю, мені діставався жовтий лимонад, а діду — пиво й п’ятдесят грамів. Ще ми заходили сюди на цвинтар. А потім денним автобусом поверталися додому.
Ми обійшли цвинтар уздовж стіни, я згадала місце, де були поховані родичі тата. Сім’я Томашкових. Із минулого року там лишився засохлий віночок. Але могила була в порядку. На іншому кінці, майже біля воріт, Петр показав на дві могили поруч. На одній із них золотим було вибито ім’я: АЛЖБЄТА БЕРТАКОВА, 1914—1982.
— Ось тут поруч у дядька Бертака лежать батьки й брати, — показав Петр на могилу зі свіжими квітами в склянці.
— Звідки ти знаєш?
— Він останнім часом ні про що більше не говорить. Коли приходить до мене, то з радістю говорить про сім’ю, яка вже майже вся лежить тут на цвинтарі. Тож я знаю більше, аніж хотів би. Скільки було худоби в батьків, і що його старший брат воював на фронті за часів Першої світової війни.
Коли ми вже йшли, довкола літали стрижі. Я зауважила, як швидко збігає час, коли ми разом, в очах у мене все ще стояв образ села, зруйнованого ковшами бульдозерів. Але від Петра я відчувала силу. Із ним я нічого не боялася.
Вранці у дверях нашої кімнати з’явився Гонза. Я ще лежала в ліжку, було трохи холодно, і мені не хотілося висовувати з-під ковдри навіть руку. Наприкінці вересня вже розвиднювалося пізніше. Він відчинив шафу й вийняв чорний костюм на вішалці. Він одягав його на випускні іспити й на похорон бабусі. Із шафки під вікном вийняв білу сорочку. Вона була доволі пом’ятою.
— Зажди, я тобі її випрасую, — сказала я, — так не можна вдягати.
— Усе в порядку.
Я вискочила з ліжка й вирвала йому сорочку з рук. У піжамі побігла через холодний коридор до кухні, вставила шнурок від праски до розетки й кинула на стіл стару ковдру, на якій ми з мамою прасували. У хаті було тихо, мама вже давно поїхала велосипедом на ранню зміну, тато їздив на роботу першим ранковим автобусом. Я чекала, поки розігріється праска, і дивилася через вікно на річку. На яблунях дозрівали яблука, на нас чекає сезон струдлів і соків. Я відчувала, що Гонза стоїть за мною у дверях кухні. Я прасувала комір, манжети й рукави, він присів на табурет біля плитки.
— Ти навмисно приходиш додому саме тоді, коли батьки йдуть на роботу?