Риб’яча кров

— Там лежить і моя дружина. Уже п’ятий рік.

Хата Бертака мала номер вісім. Донька вийшла заміж у місто. Квіткові клумби під вікном заростали травою, на паркані відлущувалася фарба.

— Я теж хочу бути там похований. Разом зі своїми.

Петр поклав мені руку на плече. Я випрямилася, задивилася на свої пальці, розчепірені на клавішах, і вдихнула.

— То ми можемо сформулювати це, наприклад, отак, пане Бертаку: «Я прошу про виняток із заборони поховань на кладовищі при церкві св. Прокопа…».

Сусід напружився, хитнув на знак згоди, і Петр докинув іще кілька слів, тож ми всі втрьох складали речення за реченням у цю дивну скриньку. Машинка роздзеленчалася, літери, надруковані на папері, згромаджувалися одна по одній, допоки не стали чималеньким абзацом. Подвійний пробіл. Йозеф Бертак. Адреса, дата народження. Я витягла аркуш із машинки. Пан Бертак тримав лист у руках і читав. Спочатку вголос, а потім лише бубонів собі під ніс. Він розмашисто підписав лист важкою, затверділою рукою.

— Оригінал одішліть в «Енергоінвест», дядьку, а копію — у місцевий комітет, — сказав Петр.

Ми від воріт дивилися, як він переходив площу. Уже трохи зігнутий, руки звисали вздовж тіла, фронтон його хати з двома нішами й роком будівництва на фасаді світився на площі, ніби бліде обличчя, сповнене страху.

Я стояла у ванній і набирала шлангом із крана воду до старої пралки. Я вкладала в неї зверху постільну білизну від бабусі Петра. Колись це мало бути приданим для доньки, але в неї не було жодної, не було й онуки, тільки батько й син, зрештою, залишилися в хаті, яка тепер продана за смішну вигадану ціну й приречена на знесення.

Після великого прання я сіла в автівку Петра, аби він відвіз мене додому. Із розбитої дороги за селом ми повернули праворуч на нову широку дорогу з новим асфальтовим покриттям. Ліворуч — нова огорожа, а за нею — величезна площа будівництва. Усе змінилося за кілька років. Перед нами ліворуч на пагорбі вигулькнув костел святого Прокопа. Ми мали повернути в інший бік, на вузьку місцеву дорогу, що привела б нас додому, але Петр раптом зупинився й показав на костел.

— Ходімо подивимося? Там поховані мої дідусь і бабуся.

— Родичі мого тата теж.

— Я знаю.

— Звідки ти знаєш?

— Від дядька Бертака.

Ми повільно піднімалися на гору. Мені спало на думку, що коли подорожній бачить на горизонті костел і піднімається до нього, він очікує, що побачить перед собою село. Хати, площу з пивницею, пожежну станцію чи стару кузню. Коли ж ми підійшли до самого костелу, то побачили перед собою хаос.

— Ось це й називається соціалістичний реалізм, — сказала я собі.

Від села лишилося кілька останніх будівель, у яких уже не було стріх і віконних рам, а паркани навколо садків знесено. Дерева викорчувані, стовпи громадського освітлення лежали вздовж дороги, що вела через колишню площу. Я зупинилася біля цвинтаря й дивилася на порожній простір перед собою, туди, де ще минулого року було село. Мені довелося спертися на Петрове плече. Він обійняв мене за плечі, я відчула, як у мене знагла ослабли коліна. На площадці стояли будівельні автівки, уже не було видно меж села, дорога місцями була розбита, шматки асфальту повитягувано. Ми мовчали й довгий час дивилися на це ніщо, на землю, розвалену бульдозерами, на стіни п’яти хат, що залишилися.