Риб’яча кров

Я сиділа в кімнаті в Анни. Ми не бачилися ціле літо. Великі карі очі дивилися на мене так само смутно. Я викладала їй на стіл яблука.

— А ось пиріг.

— Чого ти дурієш?

— Це щоб не йти з порожніми руками.

— Ви вже не знаєте вдома, куди їх дівати?

— Уяви. На сніданок пиріг, перекус — два яблука, на обід — рисова запіканка з яблуками…

Ми засміялися, вимушено. Головне, що я хотіла сказати Анні, я все відсувала якнайдалі.

— Я вже навіть чекаю роботи, — сказала Анна, — до Тина їхати менше ніж півгодини, жінки в офісі видалися мені непоганими.

— Ти мала спробувати вступити.

— Ну, так склалося. Навесні все пішло шкереберть. А як ти? Ходиш на пари?

— Я навіть не знаю, чи подобатиметься мені. Педагогіка, психологія, література дев’ятнадцятого століття…

Анна вкусила яблуко. Я вже не чекала, що вона колись мені детально розкаже, що ж тоді сталося. Уже все одно було байдуже.

— Гонза отримав п’ять років ув’язнення.

Її обличчя — незворушне, стіна мовчання, за якою вона сховалася. «Мабуть, мене покинуть усі близькі люди», — раптово подумала я безнадійно. Я встала, аби йти.

— Коли ти переїдеш до Петра? — спитала вона.

— Ще не знаю. Я не можу зараз залишити маму саму, їй погано.

Я вийшла в дощовий ранок. Що це з усіма відбувається? Я невдовзі залишуся геть сама?

Наступного дня вранці я перекинула через плече спаковану сумку й сіла на площі в автобус. Вокзал у Будєйовіце здавався непривітним і холодним. На великому табло над проходом до платформ із тріском перегорталися цифри прибуття й відбуття поїздів. Прага, головний вокзал. Платформа номер чотири. Я сіла в купе й трохи поспала. Коли виходила, у мене було сухо в роті, а надворі — холодно.

На набережній Влтави дув вітер. Я трошки подивилася на Градчани, потім униз, на брудну воду. Я уявляла собі, як довго пливуть баранці піни з нашого села аж сюди до Праги. Ця вода текла повз нашу хату. Я йшла поруч із нею, коли позавчора несла дядькові й Гонзі тацю з двома струдлями, які ми спекли з мамою. Шматок струдля у фользі лежав і в моїй сумці, яку я тримала, стоячи на тротуарі й дивлячись через дорогу на будівлю юридичного факультету. Окрім кількох речей одягу, рушника й зубної щітки, я тягнула яблука з усіх чотирьох наших яблунь.

Нарешті на сходах з’явилася купка студентів. Мілада мені замахала й збігла донизу, ми міцно обійнялися. Вона представила мене кільком однокурсницям, Владьці, Петрі й Маркеті, у гурті було й двійко хлопців. Ми всі пішли у кав’ярню, і я могла роздивитися Міладу. Я спостерігала за тим, що в ній змінилося за ці півроку, поки ми не бачилися. У ній з’явився шик, вона курила цигарку й носила коротку спідницю, темні колготки й черевики на підборах. Вона навчалася в Празі, ходила по кав’ярнях, говорила з однокурсниками про римське право і про наближення іспитів. Ми пили вино, а ввечері поїхали до студентських гуртожитків у район Південного Міста. Вона протягнула мене повз вахтерку. Її співмешканка Владька поїхала додому на Мораву на вихідні, тож ми в кухні на плиті пекли млинці з домашніх яєць, які я оберігала в сумці всю дорогу.