Риб’яча кров

Ми стояли перед вокзалом. Люди довкола поспішали й галасували, запалювали цигарки, у кіоску купували каву чи пиво.

— Далі я піду сам, сестро. Дякую.

Я ствердно хитнула. Ми обійнялися. Швидко й незграбно. Це тривало кілька секунд. Він одразу ж повернувся, я дивилася, як б’ється в нього на спині чорно-біла спортивна сумка, вільною рукою він вимахував сюди-туди й швидко розчинився у натовпі.

Я поверталася, ніби сновида, до будівлі вокзалу, біля віконця туалету отримала шматок змотаного туалетного паперу, зачинила за собою дверцята кабінки й присіла. Переді мною на подертих дверях розпливалися лайливі написи й малюнки, нашкрябані на пожовклому лакові. Потім уже не бачила нічого, лише трусилася зі складеними на грудях руками на пластиковому сидінні унітаза, а плач вилітав надсадними хвилями, які не могла зупинити. Коли ж нарешті вийшла до смердючого темного приміщення, обкладеного брудними білими кахлями, за слізьми нічого не бачила й ледве не збила з ніг стару пані-прибиральницю. Вона взяла мене за плечі й відвела до маленької комірчини. Там була каса з дрібними грошима, відра й віник із ганчір’ям для підлоги. Жінка всадовила мене на стілець і дала напитися чаю з термоса. Огрядна пані, запакована в темно-синій халат. Я витирала очі й бачила у віконці жіночі руки, які залишали на тарілці десять копійок і брали туалетний папір. Із маленького транзистора лунала музика, чеські шлягери, «Олімпік», Гана Загорова й Карел Готт[22]. У мене поволі заспокоїлося дихання, із носа потекло й захотілося їсти. Я вдихала запах дезінфекції й застарілого бруду.