Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
Я стояла ніби обпечена, допоки до мене не підійшов Гонза з буряковим обличчям і розпатланим волоссям. Я трусилася, він узяв мене за плечі, і ми пройшли через увесь зал пивниці до виходу. Ми опинилися надворі, мене охолодив вечірній вітерець. Я тупотіла за Гонзою, який вів мене за руку через площу в сутінках.
Дивний початок літа. Мені прийшов конверт із педагогічного факультету й того ж дня — конверт для Гонзи з суду. Я дивилася на молочне скло подвійних дверей лікарської ординації. Нарешті вони відчинилися. Я залишилася в коридорі сама. Лікарка Брейхова стояла у дверях, білий халат був розстібнутий, на шиї фонендоскоп. Ніби велика екстравагантна прикраса. Вона посміхнулася до мене. Я спромоглася тільки на нервовий розпачливий усміх.
— Щось трапилося, Ганко?
Я покрутила головою. В ординації на стільці-кріслі лікарка добре вмостилася, поклала ноги на стіл, повний паперів і карток пацієнтів, і запалила цигарку. Я присіла на пожовклу оббивку лікарського ліжка.
— У тебе справді нічого не болить? Ти бліда.
Ми сиділи разом на другому поверсі комунального будинку на площі. Саме над магазином, де за прилавком стояла мама Оліни. Я хаотично розповіла лікарці про іспити й про те, що мене прийняли на педагогічний без вступних випробувань. І про те, що допоки я вивчуся на вчительку, початкову школу на березі ріки вже давно знесуть. Я зможу там хіба що веслувати на човні. Так само, як і над нашою хатою. Лікарка видихала дим у відчинене вікно, але ані блакитнуватий дим, ані подуви свіжого вітру не могли перебити лікарський запах у цій сільській ординації.
— У мене є одна новина, — почала лікарка Брейхова. — Від сьогодні я вже кажу про це пацієнтам. Ординацію скасовують, із нового року ви будете їздити до мене в Глубоку.
— Ви серйозно?
— Я ж це не вигадала, Ганко. У них на все свої розрахунки, — вона показала пальцем нагору. — Коли підніметься вода, у селі стане на третину менше людей.
— Пані лікарко, ви оглядали старого Конопку? Десь тижнів зо два тому? — нарешті вилетіло з мене те, через що я й прийшла.
— Так, через це викликали швидку. Він був добряче побитий.
— А ви знаєте, що сталося, чи ні?
— Дещо до мене дійшло.
— Конопка викликав і поліцію. І того ж вечора вони прийшли до нашого Гонзи.
— До мене вони також приходили.
— Це справді було важке ушкодження здоров’я?
— Я сказала їм правду про те, що в нього було. Два вибиті зуби, поламаний ніс, синці на обличчі, кров у лівому оці.
— Під час суду йому це додадуть до покарання…
— Не плач, Гано. Ти цим нічого не виправиш. Давай краще поговоримо про Анну.
Я здивовано на неї поглянула.
— Так, я все знаю, не дивись так. Але я б не хотіла, щоб про це знало все село.
На столі серед паперів стояла корзинка, повна яєць. Поруч дві банки варення. Смородинового чи малинового. Лікарка видихала дим, а попіл струшувала до брунатної склянки з-під ліків.
— Із чоловіками іноді так складно, ми всі це знаємо, — сказала вона, — той, із яким я тепер зв’язалася, іноді такий нестерпний, що я би радо підмішала йому смертельну дозу чогось із того, що маю в сумці. І я знаю, як це робиться.
Вона поглянула на мене й загасила недопалок. Спустила ноги в білих лікарських штанях зі столу, відштовхнулася ними й на кріслі з коліщатками під’їхала просто до мене.
— Чому вона хоче її позбутися? До цього її змушує цей, як його звуть… Йозеф?
— Хозе.
— Так, він. Анна не розуміє, що на неї чекає. Комісія з абортів, лікарня, можливі ускладнення. Я намагалася їй це пояснити.
— Якщо Анна щось вирішила, то думки не змінить. Я її знаю.
— Цього Хозе я викличу сюди наступного тижня. Зараз обмаль часу. Чорт забирай, дурні дівки, ніби інших проблем замало!
Ми визирали з усе ще відчиненого вікна, одна біля одної, ніби подруги, чи принаймні мені так здавалося. Внизу перед магазином Оліна з мамою носили картонні коробки з товарами, розбирали їх і складали поруч. Перев’язували їх білою личаною мотузкою. Вперше за довгий час я знову бачила Оліну. А вона мене — ні.
— А що мама? Вона вже давно тут не була.