Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
У п’ятницю вранці ми довго спали, а потім Мілада потягнула мене гуляти Прагою. Вона вже орієнтувалася, спочатку Старе Місто, після обіду — на Петржін, а ввечері — дискотека в Люцерні. До нас долучився Мартін. Йому було двадцять п’ять, він працював у бібліотеці, і Мілада із ним мала щасливий вигляд. А я була щаслива за неї, на часинку забула про свій світ, натомість відкривала для себе їхній. Півсуботи ми проспали, а вдень пішли в кіно «Бланік» на Вацлавській площі, увечері знічев’я блукали вулицями.
У неділю вранці я подзвонила з автомата Петрові.
— Гарні новини, Гано, — почула я в трубці його веселий голос. — Із електростанції прийшло повідомлення для старого Бертака, вони схвалили його прохання про виняток із заборони поховань. Я маю тобі подякувати. Йому це ще підтвердять у місцевому нацкомітеті, і він зможе спокійно померти…
Після обіду ми сиділи удвох у кімнаті й дивилися, як на віконному склі затримуються маленькі краплі дощу. Я зігрівала долоні горнятком гарячого чаю. На столі я розклала кілька подарунків — батькам, Гонзі та Анні. Я витратила майже всі гроші й рахувала, чи мені вистачить на зворотний квиток до Будєйовіце.
— Гано, тобі не треба їхати просто зараз. Спокійно побудь із нами ще, Владька хороша, ти можеш спати в спальнику. Або попроси перевести тебе сюди! У Празі теж є педагогічний. Ми будемо тут разом. І зможемо бачитися, скільки захочемо…
Мілада будувала плани, а я відчувала, як сильно вона хоче мене підтримати й розважити, але я все одно думала про Петра, маму й Гонзу.
— Я запитувала тата про справу Гонзи.
У мене всередині все похололо, хоча все вже й було вирішено.
— Він поговорив із колегою, який був там суддею. Нічого не можна було вдіяти. Керування автомобілем у нетверезому стані, одна смерть і одне поранення. Він навіть не виявив жалю, не співпрацював із судом. А до того ж ще й це ушкодження здоров’я, із тривалою непрацездатністю потерпілого…
Час ніби сповільнився, день так тягнувся, що я відчувала майже фізичний біль. Я спакувала речі в сумку й нервово поглядала на годинник. Від’їзд став для мене звільненням. Ми обійнялися на пероні під сталевим склепінням головного вокзалу, він здавався мені якимось сумним храмом.
Я накрутила будильник на п’яту годину ранку, але довго не могла заснути. Уся ніч була схожою на верткий річковий човен, на ланцюг зі зв’язаних простирадл, що рветься, я падала в глибину й не могла навіть закричати. Я прокидалася й знову засинала, і коли будильник заходився тріскотіти, я встала і, наче сновида, натягнула на себе заздалегідь підготовлений одяг. У темряві, щоб не розбудити батьків, я пішла коридором до ванної. Мої очі палали, як коли я прокидалася на ранкову зміну. Біля вхідних дверей я взувалася, крізь щілини просочувався холод, я зняла з вішалки пальто. Перевірила час на годиннику й пішла крізь темний листопадовий ранок вгору до площі. Уже коли я підходила до костелу, то побачила здаля на автобусній зупинці його постать. Я йшла просто до нього, загорнута в пальто з піднятим комірцем. Я знала, що й так він мене одразу ж упізнає. Нікого більше на зупинці не було.
— Що ти тут робиш, сестро?
Його голос був різким, погляд теж. У руках тримав малу спортивну сумку. Одягнений лише в сорочку й коротку куртку до пояса. Я подумала, що йому має бути холодно. Не наважилася підійти до нього ближче.
— Іди додому.
Я не поворохнулася. Ми обоє знали, що автобус може приїхати щохвилини. Він дивився на мене й повільно хитав головою, ніби не вірячи.
— Забирайся до біса!
Він зробив крок до мене, але я змогла залишитися на місці.
— Я поїду з тобою.
— Я ж сказав, аби ти йшла додому. Бігом!
— Гонзо… Я просто хочу тебе провести.
Звіддалік долинув шум мотора. Ми подивилися в тому напрямку, де від закруту біля пивниці починалася площа.
— Але я цього не вартий. Ти мене чуєш?
Два жовті промені світла в темряві, шурхіт каміння під широкими шинами. Синій автобус стишив хід і за кілька митей зупинився перед нами. Я знала, якщо не відступлюся, то й він нічого не вдіє, не зможе мені заборонити сісти в автобус. Він увійшов перший, заплатив за квиток і з кілька секунд стояв нерухомо біля кабінки водія. Однією ногою я стояла на сходинці, іншою — усе ще на землі. Потім він швидко пішов через прохід в кінець. Я дивилася на його спину в бежевій весняній куртці. Я купила квиток до Будєйовіце й сіла попереду. Я заздалегідь довідалася про розклад руху поїздів до Плзні, я про все знала. Минулий вечір вони провели з Хозе в пивниці, ніби нічого не відбувалося. Я вдивлялася в темряву. Гонза їхав на задньому довгому сидінні так само, як коли ми їздили до школи. Друзі, які заходили раніше, завжди тримали нам місце. Гонза був королем заднього сидіння…