Твори в 4-х томах. Том 2

— Мені треба вернутися до вечері.

— Ну гаразд.

— Завтра підемо полювати?

— Підемо.

— Білку, як хочеш, забери собі.

— Гаразд.

— Після вечері вийдеш?

— Ні.

— Як тобі?

— Добре.

— Ну гаразд.

— Поцілуй мене, — сказала Труді.

Тепер, їдучи машиною в надвечірніх сутінках, Нік уже не думав про батька. Кінець дня ніколи не навіював думок про нього. Кінець дня завжди належав тільки Нікові, і цієї пори йому бувало хороше лише на самоті. Батько вертався до нього пізньої осені або ж напровесні, коли на луках з'являлися бекаси, чи коли він бачив кукурудзу в копах, чи був коло якогось озера, чи ‘зустрічав десь запряжену конем легку коляску, чи то бачив або чув диких гусей, або ж чатував у засідці на качок, пригадуючи, як одного разу крізь снігову куряву шугнув додолу орел і кинув-( ся на обтягнутого брезентом вабця, і як він бив крильми, намагаючись злетіти, не в змозі видобути застряглі в брезенті пазурі. Батько раптом з'являвся біля нього у занедбаних садках, на свіжій ріллі, серед чагарів, на невеликих узгірках, або коли він ступав по сухій траві, щоразу як рубав дрова, носив воду, біля млинів, сидрових пресів і завжди коло вогнищ. Місця, де він жив, були вже не ті, що їх знав батько. Відколи Ні-Кові минуло п'ятнадцять, він більше не мав з батьком нічого спільного.

На морозі батькова борода припадала інеєм, а в гарячі дні Ьін дуже пітнів. Йому подобалось працювати в спеку на фермі, -бо ніхто його до того не приневолював і він любив фізичну працю, а Нік не любив її. Нік любив батька, але не зносив його запаху, і одного разу, коли йому довелося надягти на себе білизну, що стала батькові замала, його аж занудило, і він зняв ту білизну й сховав під камінням у річечці, а вдома сказав, що загубив. Перед тим, коли батько звелів йому надягти білизну, він пояснив, у чому річ, але батько сказав, що її добре випрано. Воно й справді було так. Нік попросив батька понюхати білизну, той сердито нюхнув і сказав, що вона чиста й свіжа. А коли Нік, повернувшись додому без білизни, сказав, що загубив її, його відшмагали за брехню.

Потім він причаївся у дровітні проти розчинених дверей, звівши курок зарядженої рушниці, дивився на батька, що сидів на веранді й читав газету, і думав: «Ось пальну зараз — і все. Пальну — і вб'ю його». Та зрештою гнів його помалу минув, і тільки трохи гидко було, що рушниця та — батьків дарунок. І він подався до індіанського стійбища, сам-один поночі, щоб позбутися того запаху. З усієї родини лише одна сестра «мала запах, який йому подобався. Усіх інших він як міг уникав. Це відчуття трохи пригасло, коли він почав курити. Та й добре. Такий нюх годився б мисливському собаці, а людині він був ні до чого.

— Тату, а як ти ходив полювати з індіанцями, коли був маленький?

— Та що ж тут казати…

Нік аж здригнувся від несподіванки. Він і не бачив, що син уже не спить. Тільки тепер помітив, що той сидить поряд. Йому здавалося, що він їде сам, аж ось коло нього син. Цікаво, чи давно він прокинувся…