Позичений чоловік

Од страху дзиґарі мені у скронях б’ють, серце тенькає, душа в п’яти сховалась, жижки дрижать – такого ляку нагнав на мене той погляд із бузини. Дременув би, як чорт од свяченої води, та як дременеш, коли вже я не Хома, коли вже мене нема!

– Як ся маєте, – питаю, – дорогий Петре Зосимовичу?

А сам міркую: начебто ж і міцну сорочку зшили йому цвяхами з чотирьох дощок, наче ж гробарі і глибоченьку могилу вибуртували, на добрий могорич сподіваючись, наче ж голова колгоспу Михайло Григорович і слово поминальне таке надійне сказав, що після того слова ніякий покійник із землі вже не зумів би видертись.

– Як здоров’ячко, – белькочу, – шановний Петре Зосимовичу?

А сам гадкую: якщо йому таке новосілля та вхідчини зіграли до темної господи, то, либонь, я вже сам опинився поряд із ним. Але ж чому тоді під землею і небо таке синє, і полином пахне, і горобці щебечуть, і десь літак за спиною реве, і стежка сіріє?

Запахи пасльону та огірчаного гудиння так щипали в носі, що я, заплющившись, знову чхнув у чагарях із страшенними вилясками, а коли розплющився й дим сльози розтанув – очі Петра Зосимовича зникли з куща бузини. І не просто зникли, а потупотіли через чортополох так, як могла гримкотіти ратицями перелякана наша телиця. Авжеж, телиця, яку я й побачив через мить, бігла, задерши хвоста в колючках та реп’яхах, тікаючи в світи, дивлячись перед собою живими очима покійного Петра Зосимовича Варави – лагідними й чистими, як після спожитого з раками пива.

І, оговтуючись та відмерзаючи душею, лайнувся я всмак, що, клята, не маючи від Мартохи хазяйського догляду, знову вирвалася з хліва, никає без пристановиська...

Для поминальної тризни в жертву світлій пам’яті Петра Зосимовича було зарізано кілька півнів ґалаґанів, а також був підданий закланню кабанчик степової української породи. Поминали в тій самій кімнаті й за тим самим столом, де ще недавно стояв із небіжчиком гроб, повитий чорним крепом і червоним кумачем. Пахло воском та ладаном, хоч ладанка ніде не горіла, а також зіллям, квітами, тушкованою капустою, курячою печенею і поросячими драглями. Гробарі, врочисті, як граки у лютневу пору на дубі, похмуро кінчали трапезувати – вони за цим столом чи не найдужче скидались на тих, що найближче стоять до таємниць загробного царства. Старенька мати Марфа, сива, як конопляна витіпана пачіска, зодягнена в чорну жалобну сукню й закутана в ткану начебто з мороку горобиної ночі хустку, запечаленою вивіркою сновигала поміж поминальників, що пили горілку, їли страви, добрим, сердечним словом згадуючи її сина.

Спомини за столом то тліли, як мокра солома, то спалахували, мов суха губка, бо кожен намагався докинути до спільного багаття свою дещицю, аби горіло, аби не гасло, бо ж, як відомо, людина по смерті може жити в спогадах своїх ближніх, для того вони й збираються на тризну. Отже, хто докинув до багаття гілку, хто тріску, хто поліно – і вогнище жваво горіло, і в його полум’ї перед нами зримо поставав Петро Зосимович, його образ тремтів у полохких язиках багаття, ставав чіткішим, а то непевним, як мана, як марево.