Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
На все те з води дивилися дві русалки. Вони перезирнулися, стенули плечима і зникли під водою. Нічого не зрозуміли.
Як урятувати повішеного?
Тепер усе ставало зрозуміло. Потайний підкоп під хатою зробив Пластун, а замаскувала його Люба. У них змова. Все стало на свої місця. Якщо раніше Івась іще міг сумніватися, припускати, що він помилився, то від цієї миті всі сумніви зникли.
Хоча лишалося ще багато незрозумілого. Якщо Пластун сьогодні знову лазив до них у комору, то як йому вдалося уникнути пастки, наготованої Петрусем? До чого тут кури? Де в цей час була Марічка? А головне — де вона зараз?
Покінчивши з ямками, Люба полегшено зітхнула, як людина, що добре виконала якусь справу, швидко озирнулась (Івась ледве встиг сховатися) і сіла на траву, обличчям до сонця. Тепер це була вже вдоволена кішка, що нікуди не поспішає, гріється на сонечку й мружиться від задоволення. Люба відпочивала. Дівчина не збиралася йти з подвір’я. Як же вибратися Івасеві?
Раптом вона підхопилася на ноги й пішла навколо хати — до дверей. Івась вибіг із-за рогу, підбіг до вікна і встиг побачити, як відчиняються двері. Хлопчик відсахнувся, щоб Люба, ввійшовши, його не помітила. Що вона робила в хаті, він не знав. Тільки коли рипнули двері, визирнув знову — і знову встиг помітити дівчину в протилежному вікні. Вона поверталася. Івасик знову забіг за ріг.
Швидким кроком Люба пройшла до схованих ямок. Вона впізнавала їх, попри те, що тепер їх розгледіти було неможливо. В кожну ямку Люба щось кидала, беручи правою рукою з подолу спідниці, лівою вона тримала поділ перед собою — Івась не міг розгледіти, що саме дівчина кидає в ямки, бо вона стояла до нього спиною. Закінчивши, Люба обтрусила поділ, пильно роззирнулася й пішла навколо хати. Втім, цього разу всередину вона не зайшла, а попростувала до хвіртки.
Шлях був вільний. Перечекавши кілька хвилин, Івась обережно вийшов зі схованки й наблизився до того місця, де, як він запам’ятав, була перша ямка. Сів навпочіпки, підніс руку до трави, що зовсім-зовсім була схожа на справжню, і тут же зі страхом відсмикнув руку. А що як там гадюка?
Івась подивився навколо, помітив невеличкий ціпок, поворушив ним у ямці. Ціпок щось намацав, але то не було чимось живим. Хлопчик обережно запустив усередину руку. І його тут же охопив нестерпний жах. Він заплющив очі, зціпив зуби й змусив себе не висмикнути руку з оманливої трави. Ще просунув її вперед і тут же наштовхнувся на щось дуже гостре. Івась добряче поколов пальці, поки збагнув, як ту колючку витягти.
Це виявився дерев’яний їжак — власне, їжаченя, якщо за розміром. От тільки довжелезні тернові колючки, з яких його було зліплено, зовсім не нагадували їжакові. Страшно подумати про того, хто ступив би сюди ногою. Літні личаки чи й навіть черевики на тонкій підошві таке їжаченя простромило б одразу. Тепер зрозуміло, що Люба обіцяла приготувати для тих, хто прийде сюди. Він уважно придивився до слідів на землі. Ясно було й те, як Люба безпомильно впізнавала свої приховані пастки. Біля них трава була прим’ята її ногами. Незабаром трава підніметься, й слідів не лишиться. Але час іще є. Ну що ж…
Івась узявся до праці. Несподіванка так несподіванка. От тільки кому? Він працював швидко й обережно, щоб не наслідити ще більше. Закінчивши роботу, побіг на вулицю, а звідти — до Петруся. Треба, щоб той перевірив пастки в підкопі під хатою Лисого. Не тому, що сам він боявся лізти в темну яму (хоча, звичайно, він таки боявся), а тому, що не знав до пуття, що Петрусь там намудрував. Через те Івась сам міг стати жертвою тих пасток.
І всю дорогу він думав про Марічку. Він не дуже зрозумів, про що говорили Люба та Пластун. Точніше, зовсім не зрозумів, крім окремих речень. Але йому здавалося, що про Марічку вони й самі нічого не знають. То де ж вона може бути?
Біля великого спиляного дуба Івась побачив страшну картину. Петруся ніде не було видно, а з сусіднього дерева звисало щось страшне, червонопике, з величезними вухами.
— Івасю, — сказало воно слабким хрипким голосом, — зніми мене!
Якби схотів, хлопчик міг би дотягтися руками до голови Вуханя. Але в того був такий страшний вигляд і перебував він у такій дикій ситуації, що Івась, мабуть, і не наважився б.
— Як же я тебе зніму? — спитав він.
— Отам біля осокора той… — насилу відповів підвішений за одну ногу Вухань, — як це… є така мотузка. Відкрути її від кілка, тільки не відпускай, міцно той… тримай її, коли відв’яжеш…
Івась побіг до осокора, довго обдивлявся, але нічого не знайшов — ніякої мотузки.