Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
— Я більше не можу, — сказав Вухань. — Тобі той…
— Який? — насилу видихнув Івась.
— Тобі легко, — пояснив Вухань. — А мені той…
Цього разу слово «той» означало, мабуть, «важко». Вони мовчки посиділи на траві. Вухань обережно обмацував ногу навколо перетягнутого місця, яке набирало фіолетового відтінку. Нога на очах набухала. Ще трохи, і Вухань не зможе зняти черевика.
— Мабуть, треба роззутися, — порадив йому Івась.
Той спробував це зробити, і не зміг. Хлопчик заходився йому допомагати. Івась кректав, Вухань стогнав, сяк-так здерли шкіряного черевика. Щоправда, після цього Вухань стогнати не перестав. Схоже, йому ставало гірше. Залишати його тут ніяк не можна. Донести чоловіка сам хлопчик не міг.
Але сталося те, що мало статися. Повернувся Петрусь. Він весело біг до них, чомусь тримаючи в руках арбалета. Незважаючи на його усміхнене обличчя, Івась приготувався до найгірших новин.
Зупинившись перед ними, Петрусь мовчки радісно дивився на обох, не помічаючи ні стражденного обличчя Вуханя, ні його босої розпухлої ноги. Івась мовчки чекав, чим його ще сьогодні порадують. Вуханеві взагалі було не до новин. Почекавши дві-три хвилини, Петрусь, схоже, образився:
— Невже ви не бачите?!
Івась звівся на ноги, відійшов убік і подивився хлопчикові за спину. Там нікого й нічого не було.
— Ну? — не вгавав Петрусь.
— Що ну? — перепитав Івась.
— Ну, що в мене в руці?
— Арбалет, — знизав плечима Івась.
— Який арбалет? — Петрусь зробив наголос на слові «який».
— Звичайний, заряджений. Дивися, стрілу загубиш.
Петрусь розреготався.
— В тому ж і справа, що не загублю! Не випадає вона, розумієш?
— Приклеїв, чи що?
— Не приклеїв, а закріпив. Тепер можна стріляти з дерева вниз.
— Як же ти стрілятимеш, якщо вона в тебе закріплена?
— А отак! — Петрусь натиснув на гачок, і стріла майже наполовину ввійшла в землю біля його ноги. — Це я здогадався, коли мотузка з затримкою рухалася в землі, — він уже звертався до Вуханя. — І точно. Ти бачиш, як вийшло.
Петрусь дав Вуханеві арбалет, і нову стрілу. Той, забувши про біль, почав уважно роздивлятися, заряджати, опускати й піднімати зброю. Йому все ще було зле, однак Вухань уже сміявся. Івасик знав, що можна не перевіряти. Раз Вухань сміється, це означає, що зроблено справді дуже добре.
Втім, він не був готовий хвалити Петруся. Упродовж усієї розмови Івася не полишала думка про те, що через Петрусеву нерозважливість Вухань міг загинути. Тепер він дивився, як той, мов дитина, тішиться з арбалетом, і нічого не розумів.
— Ти б хоч попередив Вуханя, що задумав щось нове, — сказав Івась. — Він на тебе розраховував, а через те, що ти кинув його, мало не загинув.
— Вухань? — перелякався Петрусь.
Тільки тепер він помітив босу розпухлу ногу свого старшого друга.
— Пусте, — махнув рукою Вухань. — Ти не той… Ти ж не знав…
Петрусь мовчки дивився на Вуханеву ногу. Схоже, він усе зрозумів — що сталося і як, і які від того наслідки. І не знав, що сказати собі на виправдання.
— А з арбалетом це ти ловко той… — перевів його друг мову на інше. — Тепер посадимо на дерева кілька вартових — і ніякі вовкулаки нам не той… Можна всі пастки той…
— Потім про це поговоримо, — перебив його Івась. — Зараз треба рятувати Вуханя. Петрусю, дуй до села. Приведи Бороду.
— Тільки не Бороду! — вигукнув Вухань не своїм голосом — пронизливо, аж пискляво. — Тільки не Бороду!
— А хто ж інший зможе тебе донести до села? — здивувався Івась. — Чому не Бороду?
— Нє-нє-нє!
— Чому? — не міг зрозуміти хлопчик.
— Та він буде… той… — ніяково пояснив Вухань.
— Який?
На допомогу прийшов Петрусь:
— Ну, що ти не розумієш! Борода сміятиметься.
Друга спроба
Вони зрозуміли це тільки тоді, коли відбігли на добрих сотню кроків.
— Стійте, — крикнув Лисий.
Усі зупинилися, крім Глини, який намагався тягти їх іще далі, а потім заспокоївся й, висолопивши язика, дивився на Лисого, ладен знову бігти.
— Даремно ми зупинилися, — казав пес. — Треба забиратися звідси якомога далі. Мені зразу не сподобалося те місце.
— Що з твоєю ногою? — вигукнула Леля, помітивши, що ліва ступня Лисого боса.
— Нічого, — відповів він. — Десь загубив.
— Ой лихо! — Леля сіла напочіпки й роздивлялася ступню.
Черевика не було. Це вже прикро. Наскільки вона знала, в селі був тільки один швець, і він не встигав пошити черевики кожному, кому вони потрібні. Та й добра шкіра не завжди є. Через те діти ходять у постолах, та й деякі жінки також. Але вартість черевика не йшла ні в яке порівняння з небезпекою, якої Лисий дивом уникнув.