Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
І це вже була не Люба. Точніше, не та Люба, яку досі знав Івась. Одяг був брудний, волосся стояло дибки. У хлопчика навіть склалося враження, що воно ворушиться, мов черва.
Дівчина нахилилася, піднесла обидві руки до невеличкої ямки й знову загарчала, немов вовкулака.
Й Івась побачив, як просто на його очах ямка затяглася густою травою і зникла.
Він раптом зрозумів, що йому нагадувало Любине помешкання, коли він зазирав до нього у віконце, — хатину баби Яги, де він колись так і не зміг виспатися.
Всесвітнє тяжіння
Леля не змогла розповісти Лисому й Васильку, що їй пропонувала Русалка. Тільки про Чату розказала.
— Хто він такий? — спитав Лисий.
— Не знаю. Він чатує, — відповіла дівчинка.
Лисий уважно на неї подивився й сказав:
— Ясно.
— Що мені сказали, те я тобі й розповідаю, — образилася Леля.
— Та годі вам уже, — втрутився Василько. — Краще подумайте, що робити.
— І швидше, бо мені тут дуже не подобається, — додав свою думку Глина.
— Якщо це Чата, який чатує, — сказав Лисий, — треба його обдурити. Іншої ради немає.
— Як ми можемо обдурити того, кого ми не знаємо, про кого не маємо ніякого уявлення? — здивувалася Леля.
— А що ти пропонуєш? — із останніх сил стримуючись, спитав Лисий.
Леля не відповіла. Вона відвернулася обличчям до кручі й дивилася на повалену сосну, яка привела їх сюди, в цей глухий кут, із якого немає виходу. Дівчинка й до того відчувала, як Лисий починає на неї дратуватись. А коли він дратується, то й сам стає нестерпний.
— Чому ж ти мовчиш? — не вгавав її друг. — Може, розкажеш нам, який він? Звідки нападає? Який завбільшки? Він падає на голову чи затягує під землю? Де він чатує? Ти півгодини тут розмовляла — що ти з’ясувала? Що Чата чатує, і що ніхто повз нього не пройде? Чи ти вважаєш, що нам можна розповідати тільки те, що ти хочеш?
Він мав рацію, безперечно, але й на її боці була правда. І ще невідомо, чия правда більша. Леля озирнулася й подивилася йому в очі.
— Так, я вважаю, що можу розповідати тільки те, що хочу. І ніхто мене не змусить розповідати те, чого я не хочу. Зрозумів?
Лисий не відповідав. Їхні погляди схрестилися й кресали іскри. Глина сів на пісок і заскиглив:
— Будь ласка, перестаньте, я більше не буду!
Але вони не переставали. І Глина сказав:
— Добре, буду!
Однак і це не допомогло.
Василько навіть не намагався втрутитися чи замирити їх. По-перше, він не знав, як, а по-друге, відчував, що ніякі слова тут не допоможуть — немає таких слів. До того ж просто боявся — йому здавалося, що будь-яке слово чи дія можуть викликати таку бурю, якої вже ніхто й ніколи не вгамує.
«На неї ні в чому не можна покладатися, — думав Лисий, не відводячи погляду від Лелиних очей. — їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше. Чи вона не розуміє, що вони втрапили в страшну небезпеку? І все через неї. Через неї! Вона в усьому винна! Ні щоб вибачитися й розповісти все, що їй сказала русалка! Тепер навмисне мовчатиме, щоб він її попросив. Не діждешся!»
Люто втупившись Лисому в очі, Леля думала про те, який же він самовпевнений бовдур. Тільки він один знає, що робити, як і коли правильно, а як і коли — ні. Сам би пішов і поговорив із русалкою. Він же просто не уявляє, в якій вони небезпеці! Тут треба бігти додому, там Марічка, якій також загрожує небезпека. А він стоїть і мовчить, і слова не скаже. Тільки вона одна повинна за всіх думати, шукати вихід.
Почало різати в очах — хіба ж можна так довго дивитися, не кліпаючи. Не вистачало ще, щоб сльози потекли, щоб він подумав, що вона плаче!
Глина ліг на пісок і вже мовчав, зіщулившись, відчуваючи, що зараз відбудеться щось страшне.
І справді — не змовляючись, але одночасно Леля і Лисий кинулися одне одному назустріч. Леля обхопила його за шию, збивши з голови бриля, що покотився по піску й завмер біля самісінької води.
Глина підхопився, у два стрибки підлетів до нього, затиснув у зубах і високо підстрибнув, намагаючись начепити бриль на лису голову. Такого нападу Леля і Лисий не чекали, вони втратили рівновагу й повалилися на землю. Пес боляче товк їх ногами, крутив хвостом і злизував Лелині сльози.
— Ну от, соплі почалися, — невдоволено буркнув Василько. — Вставайте вже. Нас Чата чекає.