Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Зачаївшись біля зеленого від моху дерев’яного паркана, Івась крізь широку щілину пильно обдивлявся двері, вікна — і все марно. Ніякого натяку на рух, ніякого сліду людини.
З правого боку паркан упритул підходив до наступного подвір’я — там між хатою і сусідовим тином росли такі густі будяки, що пройти крізь них і вовкулака не зміг би. Між подвір’ями — це видно — також тягнувся тин, але підступів до нього ні з одного боку, ні з другого не було.
З лівого боку не було нічого — суцільною хмарою нависали древні зарості ліщини, височенні, вище хати, і з виду також геть непролазні.
Отже, наблизитися до хати можна тільки вузенькою стежиною. Якщо за вікнами хтось є, то непоміченим підійти не вдасться.
Але за вікнами нікого немає! От що видивився Івась! Двері хатини підперто невеличким кілочком. Зрозуміло. Адже залишати їх відчиненими, йдучи з дому, навіть Пластун не наважиться — тим більше в таких чагарях. Не тільки миші, вовки можуть до хати поналазити. Зробити собі клямку чи інший якийсь пристрій Пластун, ясно, не може. Отже, кілок під дверима — це ознака того, що хазяїна вдома немає. Та й те: якщо ти сидиш у хаті, то як той кілочок поставиш?
Івась роззирнувся праворуч і ліворуч, потім тихенько нахилив хвіртку, давно зірвану з завіс, і ступив на подвір’я. Намагаючись не залишати слідів, перебіг до вікна й зазирнув усередину.
Що його одразу здивувало, так це те, що в хаті був ідеальний лад. Наскільки можна бачити крізь вікно, долівка чисто виметена, на столі нічого зайвого, жодна річ не валяється абияк. Згадуючи, як Пластун завжди у них їсть, який вигляд після цього має стіл і долівка, Івась очам своїм не вірив. З усього виходило, що він справді не той, кого намагається удавати. Ох, Пластуне-Пластуне!
Але то таке. Де Марічка? Ніяких ознак її перебування тут Івась не помітив. От тільки не всю кімнату видно через маленьке, хоча й чисте віконце. Що там — праворуч? З’ясувати це можна тільки в один спосіб. Хоч і небезпечно, та хлопчик вирішив зайти всередину.
Він уже взявся за кілок, коли почув, як хтось висякався на вулиці. Це не міг бути хтось інший, як тільки Пластун — адже на цій вулиці, крім нього, ніхто не живе. Івась прожогом кинувся за ріг хати й зачаївся.
Прошелестіла трава на стежині, рипнули двері, в хаті почулися кроки. І все. Більше ні звуку.
Обставини складалися якнайгірше. Тепер він не міг вийти з двору, доки не вийде Пластун. Стіна проти ліщини, біля якої стояв Івась, була глухою — жодного віконця. До неї майже впритул підступали бур’яни, але не зовсім упритул. Що хлопчика здивувало, так це саме ця стежина вздовж стіни: вона була протоптана значно помітніше, ніж від хати до хвіртки. Нею чимало ходжено.
Ступаючи дуже обережно, Івась пройшов до краю хати й обережно визирнув. На задній стіні хати було два вікна — він їх бачив з іншого боку, коли зазирав у вікно фасаду. А от заднє подвір’я перед цими вікнами виявилося надзвичайно цікавим. Принаймні несподіваним.
Ні про які невпорані зарості тут не було й згадки — ретельно винищені бур’яни, акуратні грядки з цибулею, огірками, петрушкою, картоплею. А прямо під вікнами — досить великий майданчик, на якому нічого не росло. Складалося враження, що на ньому хтось учився копати ями. Одна почата — не глибше одного штиха лопати. Друга глибша — Івасеві буде до поясу, третя ще глибша. А далі знову міленька…
Всі вони були свіжі — не більше трьох-чотирьох днів. А далі — ближче до городу — старіші, вже засипані.
Ями копають для чогось. Ніхто не буде просто копати, щоб потім засипати знову. Хіба що їх навмисне копатимуть для того, щоб щось у них зарити. Хоч як Івась не терпів ям, а це він знав напевне. Або у Пластуна було дуже багато сміття (це просто смішно — яке там у нього сміття!), і він його без кінця закопував, щоразу змінюючи місце, або ж він просто любив копати ями. Останнє припущення, звичайно, дике, але Івась і таке ладен був подумати. Бо цю картину треба якось пояснити, а інших пояснень просто не спадало на думку.
Чата не їсть собак
Нічого не пояснюючи й не радячись, Лисий повів їх туди, куди тільки й можна було йти. Леля та Василько й самі зрозуміли. І коли підійшли до поваленої сосни, Леля мовчки спустилася на свій маленький майданчик, сіла на пісок і заходилася чекати.
Чекала недовго. Тобто зовсім не чекала — русалка з’явилася за хвилину, ніби сама їх ждала.
— О! Повернулися, — насмішкувато промовила вона. — Та й повільно ж ви мудруєте! Я ж сказала, що вони вас відгородили.