Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Берег тут був дуже вузький. Між гадюкою й водою — не більше однієї долоні. Ступню туди можна поставити, але хто ж ставить ногу поруч із гадюкою! Ліворуч майже впритул починається крута стіна. Можна спробувати обійти її, але це дуже небезпечно. Це сира земля, якщо ти разом із нею з’їдеш на гадюку, наслідки будуть зрозумілі. Переступити через неї, перестрибнути? Якби вони були не зв’язані, можливо, це й вдалося б. А як ти змусиш Глину зробити такий божевільний стрибок? Розв’язатися? Теж не можна. Де саме чатує Чата, вони не знають. У них може бути тільки один порятунок — разом. Або… Але так само разом.
Лисий нарешті наважився зробити крок уперед, і… не зміг. Він ледве втримався на ногах. Мотузка так відчайдушно тягла його назад, що він мимоволі обернувся.
Тільки тепер усі звернули увагу на Глину Взагалі він не любив гадюк — а хто їх любить! Але не боявся. Ще малим цуценям, якщо траплялася зустріч зі змією, він стрибав навколо, голосно гавкав, сварився, всім показував, як він не боїться цієї погані, хоча й не дуже наближався.
Зараз пес дрібно тремтів, задкував, хрипів від браку повітря в легенях — нашийник так передавив йому горло, що незрозуміло було, чому Глина й досі не задихнувся.
— Глино, заспокойся, — лагідно промовив Лисий і ступив крок назад — до собаки.
Це й урятувало йому життя. А може, і всім їм.
Просто серед тихого плеса з’явилася хвиля і зсередини її несподівано вдарив потужний струмінь води — просто в те місце, де мить тому стояв Лисий. Це був навіть не струмінь, а така велетенська крапля, неначе якась неймовірного розміру потвора плюнула з води на берег. Вода вдарила в піщано-глиняну стіну й одразу повернулася в річку, змиваючи все, в тому числі й збитого з ніг Лисого, який випустив із рук шаблю й випростав перед собою руки, намагаючись утриматися на березі. Так ногами вперед і руками назад він і пішов під воду.
Але не встиг він іще зникнути з очей, як Леля й Василько зреагували й щосили потягли мотузку на себе. Тільки Глина не встояв на місці й на прямих лапах, лишаючи глибокі прямі сліди в піску, посунув слідом у воду.
Втім, його опір також допоміг їм утримати друга. Тільки в першу мить тягнути було важко, а потім ніби щось там відпустило Лисого, і він з’явився на березі, міцно тримаючись за мотузку. Леля з Васильком щосили позадкували й витягли його на пісок. Він підхопився на ноги й разом із ними кинувся бігти.
От тільки побігли вони не вперед, а назад — у пастку, з якої прийшли.
Повернення винахідника
— Усі ці пастки треба той… знищити, — раптом промовив Вухань.
— Що? — не зрозумів Івась.
— Пастки. Їх треба той…
— У тебе що, в голові макітриться, Вуханю? Навіщо їх знищувати?
— Їх треба всі до одної… Всі… Не можна.
— Звісно, не можна, — нарешті зрозумів і погодився Івась. — Стільки будували, а тепер знищити! Можеш уже йти? Хотімо пошукаємо Петруся.
— Ні, — заперечив Вухань. — Без нього той… Бо це ж… Він же як почне… Давай удвох.
Треба було щось робити, якось збити його з цієї думки. Власне, і думки Івась ніякої не розібрав, тільки божевільний намір. Але, може й справді людина втратила глузд на якийсь час — хіба ж то іграшки: провисіти головою донизу стільки часу!
Вухань спробував звестися на ноги, та одразу ж охнув, схопився за кісточку й сів на землю. Він закатав штанину, й Івась побачив страшне коричневе кільце навколо Вуханевої ноги, там де тримала його мотузка. Це вже ставало непростим завданням — перенести дорослого чоловіка до села.
Дорослий чоловік сидів, тримаючись однією рукою за ногу, другою за голову, ніби глибоко замислився. І справді було про що.
— Спирайся на моє плече, і спробуємо дошкандибати, — запропонував Івась.
— Нічого не вийде, — безнадійно відповів Вухань.
— Вийде — не вийде, а спробувати треба. Давай, вставай.
Вухань обережно підвівся, спираючись на руку Івася, потім усією вагою сперся на плече хлопчика й переставив ногу. Перший крок відбувся. Потім другий. Потім третій. Після кожного кроку (та й повноцінним кроком це не назвеш — так, тупцювання) Вухань відпочивав. А Івасеві й під час руху, й під час відпочинку доводилося нелегко. Ще кілька кроків, і вони нарешті вийшли з-під гілля того дерева, на якому Вухань висів. Попереду було ще багато дерев. А потім луг. Івась дивився вперед і думав, чи дійде він до наступного дерева, чи його спина переломиться раніше.