Попід Кичерами та над потоком

Панько, як старший, говорив про те з вітцем.

— Та щось люди говорут, що ніби наш Ґмитро та до Рівнякової жони ходит.

— Ба, та що ж я Рівнякови варуватиму жону? Ней си сам варує. Але, що парубок не мав би ходити до чужої жони, то такой би не мав. Таже хотіввім го в м’ясниці женити. Як би взяв Варваричову, було би й поле й було би чим докінчити хату. А як ся отиць довідає, то дівки не дасть, тай дівка сама не схоче.

Розважний ґазда став обдумувати справу. Вирішив, очевидно поговорити з сином. Досі всі сини його волю шанували, наче Св. Письмо: ні один з них не зробив жодного кроку, не порадившись батька. То ж і тепер Василь був певний, що вистане поговорити з Дмитром і справи наладнаються.

При найближчій нагоді говорив з Дмитром.

— Та присилав Варварич, ніби Іван… — так батько, дивлячись на Дмитра.

— Та за чим? — питав Дмитро, хоч він добре знав такий спосіб розмови.

— Продав Николайчукови поле на Кичері тай взяв файні гроші. Так му ся добре трафило. Николайчука страшив він від року, що продасть Беркови. То він зі страху заплатив сто доларів.

— Та пани не мають такого доброго розуму, як ґазди. А може й мають, але до книжок, а не до ґаздівських справ. Та тото поле не варта й п’ядесять.

— Ци видиш. Але бо за ті гроші Іван скінчить свій дім та ще му ся лишут на віно за дівкою. Певно дасть п’ядесять, як би ся з ним погодити…

Дмитро мовчав.

— Переказував, що поле дасть добре: ті стайки, що припирають до нашого під Мохначкою. Гроші потрібні на будову, а поле тай корова, то файне придане. То бим гадав, абись брав.

Дмитро потупив зір і мовчав.

— Ци чуєш, Ґмитре, що ти мовлю? — подивився на сина з-під лоба.

— Мені ще не час женитися — боронився Дмитро. — Ані наша, ані Варваричова хата ще не скінчені, то де буду жону провадив?

— Ов, такий великий пан з тебе! Альо Панько взяв Настю до хати, а ти би пішов до тестів. А, як хати поставлять, то вже пак до хатів.

Дмитро спалахнув:

— Та я ще до войська маю йти. Скорше не буду ся женити, аж поки з войська не прийду. — Та що ви так спішитеся женити ня, тату?

— Не хтів бим, би кому енчому дав дівку Варварич. Ми си товариші. Тай гроші були би.

— Та ви все про тоті гроші! Таже й я і Ілько на гроші працюєм та й вам приносим, то чей маєте за що будувати. Або то тілько дівок в селі, що Варваричова? Як ми ся прийде женити, то си найду.

Батько не сподівався такої постави сина.

— Єй, Ґмитре! Такой ми ся видит, що люди правду повідають, що до чуджої жони ходиш. Інакше бись ся женив, як випадає ґаздівському синови. А ти там сідиш між жидами та й від їх ся різного паскудного вчиш.

— Між жидами сиджу, бом ся наняв, а до Рівняків ходжу, бо ми сусіди. Тай чей до ліса не говоритиму, ані до каміня. Як коли зайду в вечер поговорити, то вже зараз щось люди мають повідати.

— А я мовлю, абись дівку брав. Як ся ожениш, будеш мав свою жону, то тя до чуджої не тягтиме.

Та Дмитро не погодився женитися перед відбуттям військової служби. Тут уже батько не багато міг порадити, бо так споконвіку було. Як і інші звичаєві права, так і це шанували в селі більше, як писані закони.