Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

— Тарас Бульба, — видав хлопчик нівроку.

— Валеро, ти знаєш такого автора? — дуже серйозно поцікавився Губченко.

Величко подивився на нього з нерозумінням і осудом.

— А! — зрадів Губченко. — Це назва «Тарас Бульба»! Я читав. А вам в оригіналі чи в українському перекладі?

— Ги! — розплився хлопчик нівроку. — У перекладі, звичайно.

— Тоді от що. — Губченко заходився пояснювати. — Там у сорок дев’ятому ряду є великий лоток — на два контейнери — української літератури. Я у них бачив. Якщо не там, то в попередньому — сорок восьмому є «Книгоноша». Ви її зразу побачите. Точно знайдете.

— Ага, — подякував хлопчик нівроку. Він так промовисто не знав, як бути далі, що Губченко навіть відчув до нього співчуття. — У п’ятдесят восьмому?

— Ага, у сорок дев’ятому, — підтвердив Губченко.

— Ага, — ще раз подякував парубок.

І пішов.

— Ти чого це з людини знущаєшся? — спитав його Величко.

— Та ні, нічого, — стурбовано відповів Губченко.

Його трохи збентежило, що хлопчик нівроку так легко його залишив. Може, справді він даремно знущався з людини? Чи хлопчик — не один? Та навіть якщо так, другий уже не буде наступати на п’яти й підслуховувати, про що вони з Величком балакають. Бо якщо цей фанат читання переповість їхню розмову, можна собі уявити, яким буде той переказ.

Була субота, людей центральним рядом ходило багато, і Губченко швидко спустив з ока шанувальника творчості Гоголя. Можна було б поозиратися й вирахувати іншого, якщо він є. Але в будь-якому випадку плани Губченка було порушено. Тепер уже діставати пульт і просити Величка записати його, Губченків, скан, та ще й не пояснюючи, що це й навіщо… І друг його вже ставиться до нього… хай не підозріло, але десь на межі. Справді, на сторонній розум його поведінка з незнайомою людиною була невмотивована, пихата й на пробачення не заслуговувала. Зараз би на все махнути рукою і втекти, вибачившись перед Величком, мовляв, невідкладні справи, на комп’ютерний ринок треба зганяти…

Однак він розумів, що треба розібратися тут. Якщо є другий, вирахувати його, щоб принаймні знати в обличчя.

— …Судний день. І написати щось геніальніше чи принаймні страшніше за історію Лотової дружини я б не зміг. Тут кара навіть не за спробу щось зробити, а за спробу мати свої почуття і свою волю. Такого не тільки вигадати — прийняти я не можу. І це, між іншим, одна з причин, чому я не можу прийняти існування отієї абсолютної вищої сили. В тому світі, який я бачу й розумію, для бога просто немає місця. Тож ми повертаємося до апокаліпсису в чистому вигляді. Без будь-якої вищої сили. І тоді вимальовується зовсім інша картина.

— Я б навіть сказав, вималювана… — вставив Губченко.

— Так! — зрадів Величко. — Вона вже сто разів… та яких сто — мільйон разів вималювана. І не в тому річ, чи надрукує хтось мільйон першу. А в тому… скільки у вас оця книжечка коштує?

Губченко нарешті здогадався взяти запальничку Величка й тепер байдужим поглядом фотографував людей навколо. Він цією грою навіть захопився, тож не зразу вловив, про що це його друг розповідає:

— … Хто її читатиме. В радянські часи, скажімо, цієї проблеми не існувало. Тоді головне було видати. Сьогодні — головне продати.

— Зрештою, і тоді, й зараз читач лишається десь поза сферою інтересів… — підключився Губченко.

— Так, — погодився Величко, — і письменників, і видавців. І тих і тих цікавить насамперед покупець. Хоча письменник і ближчий до читача, ніж видавець. Рідніший йому. От тому я тоді й відмовився писати з Гурченком цей роман.