Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Дивлячись на неї, я забув, що прийшов для гнівної розмови. От яка халепа виходила з цією Антоніною… Сам її вигляд відкидав усі підозри, гасив злість.
Вона розчинила дубову шафку, дістала ще одну скибочку житнього хліба — мабуть, останню. Усе, що було вдома, Антоніна однесла до криниці.
— Я тільки що повечеряв, — сказав я. — їжте!
Я розглядав хату, не знаючи, з чого почати. Авжеж, просто-таки халепа виходила.
Другий дощаний стіл було заставлено глиняними поцяцькованими іграшками. Частину з них уже було випалено, і вони вилискували глянсом, а інші були ще сирі й тьмяно вигравали барвами у вечірньому світлі.
— Ви вечеряйте, а я подивлюся на іграшки, можна? — спитав я.
Семеренків кивнув, але, жуючи свою скибочку житнього хліба й підносячи до рота кухоль з синім, розведеним молоком, він скоса перелякано стежив за мною, ніби чекаючи якоїсь каверзи.
Іграшки були дивовижні. Я ніколи й ніде таких не бачив. У нас на заводику до війни робили всілякі свистунці — тваринок із глини, поцяцькованих смужечками та хмеликом, — подмеш у рильце, вони й свистять. То були як справжні кабанчики та баранці, дуже схожі на тих, що бігали в глухарських дворах. Мабуть, вони допомагали дітям увійти в світ турбот дорослих: ти ще тулив до губів глиняного кабанця, а тебе вже посилали пасти справжнього, впрягали в роботу.
Проте ці, семеренківські, іграшки були особливі. Так ліпила б маленька дитина, якби у неї були дужі, спритні пальці дорослого. На грубому дощаному столі я бачив левів з неймовірно кудлатими гривами і величезними очима на довгих сумних мордах, гірських турів, котрі, здавалося, суціль були із скручених равликами фантастичних рогів, якихось настовбурчених мудрих птахів, схожих на пеліканів і водночас на сов, з довгими товстими дзьобами й безсонними зіницями, риб з олюдненими ликами і плавниками, що скидалися на крила. Усе це зліпили на перший погляд грубо, різко, а фарби уже й зовсім було підібрано дивовижні — лев’ячі гриви вилискували кобальтовою синявою, а роги у турів зеленіли, як листя.
Я розумів, що все це зроблено зовсім не так, як насправді, з якимось нарочитим викликом тому, до чого я звик. Але мені подобалось. Леви та мудрі сови-пелікани вабили до себе. «А пам’ятаєш? — промовляли вони. — Пам’ятаєш, Панське згарище було тоді величезним і загадковим гаєм, і ми жили там, блукали в заростях лопухів та конопель? Ти просто забув нас на якийсь час… Тоді Вій лякав тебе своїми страшними повіками. А Кріт був жахливим чаклуном, схожим на ікластого Катерининого батька…[6] Ти просто забув… Багато крові розлилося в світі. Люди стали швидко дорослішати. Але коли настануть спокійні часи, прийди якось у лопухи — вони здадуться тобі невисокими, навіть зовсім низенькими, а ти нагнись і постарайся розгледіти нас у тому лісі!»
Дивовижні були іграшки…
Я повернувся до Семеренкових. Батько, як і раніше, скоса позирав на мене, тримаючи кухоль коло рота, а дочка навіть не доторкнулася до молока та хліба. Вона дивилася на мене з очікуванням і проханням, наче я міг оживити всіх отих звіряток.
— Здорово! — сказав я Семеренкову. — Я й не думав, що ви займаєтеся таким!
Антоніна усміхнулася. То була усмішка щасливої людини. М’яким, жіночим рухом вона поправила пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.
— Це дочка, — промовив Семеренків. — Вона ліпить тут, удома, — на заводі не до іграшок: людям посуд потрібен!
Вона й далі усміхалася, дивлячись на мене. Що ж ти за людина, Антоніно? Ти допомагаєш бандитам, носиш їм хліб та сало, переш їхні зашкарублі сорочки. А пальці в тебе такі тонкі та довгі, і ти ліпиш дивоглядних звірів. Може, ти дитина, котра не розумів, що чинить?
— Вона любить ліпити, — сказав Семеренків гордо. — Вона відчував глину, як щось живе. Мов цуценя яке-небудь.
Вона сиділа, стуливши прямі ноги, кісточка до кісточки, сиділа так, що можна було годину й дві дивитися на неї, і, слово честі, я й сам, зрештою, став би німим. Ну що ж мені робити з тобою, Антоніно? Нічого не розумію. Нічого!
Знову Антоні нині пальці, немов у задумі, торкнулися пасма солом’яного волосся, прибравши його під хустку. Мені здалося, що в тому жесті, боязкому й невпевненому, криється якийсь смисл: авжеж, ніби казала вона, я хотіла б подобатися… Та чи ж потрібно?
Вона подивилася запитально на батька, перевела погляд на іграшки, потім на мене.
6
Катеринин батько — персонаж «Страшної помсти» М. В. Гоголя.