Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
— Хоче подарувати вам що-небудь, — пояснив Семеренків. — З оцього череп’я.
— Ні, не візьму, — сказав я. — Не можу я брати подарунки… У вас!
Не знаю, навіщо я так сказав: «У вас!» З несподіваним презирством і злістю. Вона сиділа така худенька, тонка, ледь нахилившись до мене, і я нараз вирішив зразу покласти край жалощам і коханню, поставити все на місце. Навіщо я хотів завдати їй болю? Я ж догадувався. що вона ні в чому не може бути винна, і ці звірі, наївні глиняні діти-звірі, докірливо дивилися на мене очима-западинами. Вони не могли її захистити і витріщали свої очиська. Але я вже не міг зупинитися. Не для того я прийшов сюди, щоб умлівати від кохання та співчуття.
— Не час мені в іграшки гуляти, коли бандити рядом, — сказав я. — Вам добре, у ваші ж вікна вони не стрілятимуть! Самі знаєте чому…
Я не хотів цього казати, слово честі! Я хотів мовчати б дивитися їй у вічі, дивитися, як вона сидить, як поправляє волосся, усміхається. Вона здригнулася і стулила губи. Рука поволі ковзнула від хустки до столу і, ледь затримавшись на дощаному ріжку, падала далі аж поки не повисла безвільно. Батько занепокоєно глянув на неї.
— Вона ще нікому ніколи не дарувала своїх глиняників, — тихо промовив Семеренків. — Соромиться… тільки для себе робить.
Що це діялося зі мною? Я любив її, любив і жалів, і все-таки не міг забути отих вузликів під пеньком, ніяк не міг забути вузликів, та й сестроньки Ніночки не міг простити, і того рябого здоровила бандюгу, для якого Антоніна принесла свою «посилку».
Усе в мені перемішалося й клекотіло.
— Справді, чи ж воно до іграшок людині,— заспокійливо звернувся Семеренків до дочки. — Його й самого мало не вбили. Адже ж війна, Антосю!
У мене серце стрепенулося, коли він отак м’яко, із звичною домашньою лагідністю сказав: «Антосю». То було їхнє слово, за ним стояло стільки, що я зразу відчув себе зайвим у хаті. Те слово було втіленою ніжністю, паролем і відгуком. За ним стояла таємниця батьківської і доччиної любові. Мабуть, не випадково це ім’я було чоловіче, в ньому, як мені здалося, прозвучала невловима мрія про сина, продовжувача роду гончарів, але доля дала криворукому Семеренкову двох дочок; старша зрадила домівку, пішла з бандитами, і тепер у нього залишилася тільки одна дочка, яка ліпила дивовижних звірів і вічно мовчала… Антося!
Я по думки вимовив це ім’я, дивлячись на її гострі плечі, що випиналися під хусткою, на смагляві худі руки, пасмо світлого волосся, плавні лінії стегон, які чітко окреслювалися під благеньким платтячком і несподівано за округленим зломом колін переходили в різку прямоту зімкнутих гомілок. У ній була незбагненна для мене досконалість. Така досконалість не піддається ніяким аналізам. Вона зразу вштамповується тобі в душу. І той цілісний відбиток уже не випечеш, як тавро.
«Антося!» — подумки повторив я. Вона повернулася до мене. Очі в неї зволожено блищали. Дівчина ніби вивчала мене. Антося! Її уста здригнулися, розтулились, втратили сувору прямоту і знову обм’якнули.
Я відчував, що голова в мене іде обертом. Ну чого це я знову розквасив губи? Чого я сюди кінець кінцем прийшов?
— Слухайте-бо, — сказав я Семеренкові.— По-моєму, ви перший раз не доказали. Ходімо посидимо на призьбі.
Він зразу підвівся й рушив до дверей, несучи перед собою зігнуту ліву руку. Антоніна провела нас поглядом, як і тоді, на гончарному. Вдруге я вривався у цю сім’ю і вносив тривогу й сум’яття. Скоріше б усе прояснилося. Така робота була не для мене.
Ми посідали на призьбі. Вечоріло. До війни в цей час уся Глухарка сиділа на призьбах, лускала соняхи і видивлялася на хмари, що з передзахідною швидкістю змінювали свої обриси і колір.
Семеренків притулився до стіни мазанки. Його чіткий горбоносий профіль темнів на тлі неба. Він чекав, напівприплющивши очі. Здавалося, що він дуже стомлений.
Я дістав з-під лавки сидора а вузликами, повикладав усе, що було в них, на дошку.
— Ось ваше добро, — сказав я. — Антоніна принесла до тайника… Припаси для бандитів, — мовив я. — Припаси для бандитів та вашої старшої донечки, яка переховується в лісах разом з ними. Заберіть назад. Згодиться в господарстві!
Він нічого не відповів. Тільки кадик здригнувся.
— Чого ж ви мовчите? — спитав я. — Адже я повинен арештувати вас. Кажіть що-небудь!
Збігла ще хвилина.
— Та кажіть же! — я підвищив голос. — Якби я був певен, що ви з доброї волі, то не починав би розмови. Ну!.. Що, залякали вони вас? Чи Ніночки жаль?
Темніло швидко, як це буває у вересні. Тільки снопики конопель на городі та золоті шари ясніли жовтим, наче увібрали в себе за день сонячне світло і тепер потроху випромінювали його.