Таємниче полум'я цариці Лоани

Власне, у капличці я все-таки дещо зрозумів і про свої пошуки, і про свободу, і про покору непоборному поклику плоті. Отже, це був лише спосіб утекти бід обмундированих фашистських лав і безстатевого царства янголів-охоронців.

Невже це й усе? Адже, окрім вертепу на горищі, ніщо не свідчило про моє ставлення до релігії у дитячі роки, а поза тим мені видається дуже дивним, що, хоч і ріс у не надто набожній родині, я не пройнявся жодними релігійними почуттями. Ба більше: я не знайшов жодного свідчення того, що відбувалося зі мною після 1943 року. Можливо, саме десь між 1943—1945 роками, коли «Скарб Кларабелли» вже замурували в капличці, я вирішив знести сюди найтепліші і найособистісніші спогади дитинства, що вже тьмяніли у розпливчастому мареві пам’яті. Мені вже було на часі вдягти тогу мужності і ступити у свідомий дорослий вік, у найбентежніші і найнезбагненніші роки мого життя. Тож я й вирішив сховати у крипті своє минуле, аби було над чим журливо зітхати у майбутньому.

І ось, поміж безлічі альбомів про пригоди Чіно і Франко, мені потрапило до рук дещо особливе, від чого у мене нарешті виникло відчуття, що я вже стою на порозі остаточної розгадки. На барвистій обкладинці альбому зазначалося: «Таємниче полум’я цариці Лоани». Ось де я знайду пояснення таємничого полум’я, що повсякчас бентежило мене після повернення. Нарешті ця подорож до Солари набувала конкретного сенсу.

Я розкрив альбом і поринув у найбезглуздішу і найпріснішу історію з тих, що колись міг пізнати людський розум. Сюжет був розхлябаний до краю, і з кожної дірки хлющала вода, він повсякчас повторювався, герої зовсім несподівано і безпідставно закохувались, а Чіно і Франко, кохаючи Лоану, одночасно з тим вважали її пекельною відьмою.

Чіно та Франко потрапляють до Центральної Африки, де поміж диких племен уже дві тисячі років царює Лоана. У своєму загадковому царстві ще більш таємнича Лоана ховає знову ж таки таємниче полум’я, що подовжує життя чи навіть дарує безсмертя. Отже, сама цариця Лоана лишається завжди прекрасною і невмирущою.

Лоана з’являється на сцені не з початку, а лише на певному етапі сюжету. Проте вона не видається ані чарівною, ані принадною. Радше є грубою пародією на панянку з древніх вар’єте-шоу, що я недавно бачив по телевізору. Далі, протягом усього сюжету цариця, насправді позбавлена будь-якої загадковості, марно метушиться безпорадним сюжетом, у якому й на грам немає ані художньої захопливості, ані психологічної напруги. Власне, єдине її бажання — взяти шлюб з одним із героїв, що, як дві краплини води, схожий на її коханого, котрого вона нестямно кохала дві тисячі років тому і котрого так само нестямно, від люті вбила й перетворила на камінь, бо той знехтував її любощами. Я зовсім не міг утямити, чому ж вона так учепилася в сучасного двійника свого коханця (тим паче, що той двійник не має до неї почуттів, бо з першого ж погляду закохався у сестру цариці), коли має життєдайне полум’я і вмить могла б удихнути життя у свого скам’янілого милого.

Власне, я і в інших коміксах зауважив дещо дивну особливість. Там і фатальні жінки, і демонічні чоловіки (згадайте Мінґа та Дейл Арден) ніколи не жадали ані володіти, ані ґвалтувати, ані ув’язнити своїх коханих у гаремі. Словом, ніяких злягань з предметом своєї божевільної пристрасті. Натомість вони неугавно жадали одружитися. Що ж це, протестантське лицемірство американського оригіналу чи цнотлива сором’язливість італійських перекладачів, нав’язана їм католицьким урядом, що розійшовся у боротьбі за демографічні показники?