Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Мені треба було обійти бухту, аж до її західного берега. Вулицю перетнули перед моїм носом чорна кішка і парочка щурів, а я все йшов, зазираючи на мить до провулків, відшукуючи той, що був потрібний мені. Тут до запаху моря додавався сморід блювотиння та екскрементів, звідкись долинали лемент та звуки бійки, і все це переконало мене, що я вже майже біля мети. Десь удалині пробамкав дзвін буя, потім я почув малоцікаву лайку, і повз мене, хитаючись та шпортаючись, прочовгали два моряки. Їхні обличчя розпливалися в ідіотських усмішках, а ще за мить, віддаляючись, вони завели пісню. Зупинившись, я прочитав табличку на розі: «Провулок Морського бризу».
Оце він є. Зазвичай його називають «Смертельний провулок». Я завернув до нього. Це була вуличка, така ж, як і всі інші. Я зробив пів сотні кроків, але ще не побачив жодного мертвого тіла, чи хоча б живого, але мертвецьки п’яного, що валялося б на вулиці. Лише якийсь жевжик, стовбичачи у дверях, повз котрі я йшов, спробував продати мені кинджал, а ще один вусатий здоровань запропонував влаштувати мені здибанку — з особою молоденькою та свіженькою. Відхиливши обидві пропозиції, все ж таки довідався в останнього, що перебуваю вже недалеко від «Кривавого Білла». Попростував далі. Боковим зором помітив на значній відстані позаду три постаті, загорнуті в темні плащі; я подумав, що вони, можливо, переслідують мене, бо пригадав, що бачив їх раніше, на морській набережній у гавані. А може, й не переслідують. Щодо цього у мене не було параноїдальних думок; я припускав, що вони можуть бути ким завгодно і простувати куди завгодно, й вирішив просто не звертати на них уваги. Нічого не сталося. Вони йшли, куди йшли, а коли я нарешті знайшов «Кривавого Білла» і зайшов усередину, вони прокрокували собі трохи далі, перетнули вулицю та щезли у невеличкому бістро.
Я обдивився навколо, як воно тут, у Білла. Бар я помітив праворуч від себе, а столики притулилися ліворуч. Підлогу вкривали підозрілі на вигляд плями. Оголошення на стіні пропонувало зробити замовлення в барі та обрати собі столик. Нижче крейдою було надряпано сьогоднішнє меню.
Тому я підійшов до шинквасу й зачекав, фокусуючи на собі погляди присутніх. З’явився кремезний дядько з навдивовижу кошлатими сивими бровами й поцікавився, чого бажаю. Я замовив синього морського ската і показав на вільний столик біля стіни. Дядько кивнув і прогорлав моє замовлення крізь діру в стіні, а мене спитав, чи не хочу я до риби пляшку «Сечі Бейля». Я погодився, він приніс мені пляшку, відкоркував її і дав мені разом зі склянкою. Розплатившись, я усівся за обраний столик, спиною до стіни.
Зал освітлювали олійні лампи, розвішані скрізь по стінах. Світло, ледь пробиваючись крізь закоптіле скло, тьмяно миготіло. Переді мною, за столиком біля вхідних дверей, троє чоловіків — двоє молодих, а один середнього віку — грали в карти за пляшкою вина. Ліворуч мене за столиком сидів та їв літній чоловік, самотою. Його обличчя прикрашав жахливого вигляду шрам, через увесь лівий бік, а біля його правиці на стільці лежав меч, завбачливо висунутий з піхов дюймів на шість, не менше. Він також обрав позицію спиною до стіни. Ще за одним столиком відпочивала компанія молодиків із музичними інструментами. Я здогадався, що у них зараз перерва між музичними номерами. Наливши у склянку жовтого вина з пляшки, я зробив ковток. Воно мало виразний смак, який я добре пам’ятав, хоча пив це вино багато років тому. Таке вино добре пити одним махом. Баронові Бейлю належали численні виноградники за тридцять миль на схід звідси; він був офіційним постачальником двору, а червоні його вина мали справді відмінну якість. Білі ж вина вдавалися йому не так добре, і він часто «викидав» вино другого сорту на місцевий ринок. На пляшках був його герб і зображення собаки, бо барон дуже полюбляв собак. Тому ці вина іноді називали «Собача сеча», а іноді «Сеча Бейля»: залежно, з ким розмовляєш. Собачники інколи вважали перший варіант назви образливим.
Мені не встигли ще принести замовлення, а я вже помітив, що два хлоп’яги з переднього столика позирають на мене надто часто, обмінюючись репліками, які не міг розчути, та пересміюючись. Тут мені на стіл поставили рибу, і я спрямував на неї всю свою увагу, ігноруючи незнайомців. Іще трохи згодом чоловік зі шрамом за сусіднім столиком, не повертаючи голови й не дивлячись на мене, промовив неголосно, ледь рухаючи губами:
— Безкоштовна порада. Гадаю, ті двоє, біля бару, помітили, що ви не маєте при собі меча, і щось затівають.
— Дякую, — озвався теж тихо я.
Ну що ж... Я не сумнівався, що впораюсь із ними, але краще по змозі обійтися без бійки. Якщо для цього достатньо продемонструвати меч, хай так і буде.
Секундна медитація, і Лоґрус замиготів переді мною. Ще мить, і я вже просунув руку крізь його відгалуження, підшукуючи відповідний клинок, не надто довгий, не дуже важкий, добре збалансований та зі зручним руків’ям. А ще — з темною портупеєю і такими ж піхвами. Я шукав майже три хвилини. Може, я надто перебірливий, але, чорт забирай, якщо обережність вимагає, щоб я опинився при зброї, вона має бути зручною. До того ж тягнутися крізь Тіні поблизу Амбера значно важче, ніж у решті місць.
Коли меч нарешті опинився у мене в руці, я зітхнув і змахнув піт з чола. Після чого повільно дістав зброю з-під стола, разом із поясом, витягнув клинок з піхов на пів фута, наслідуючи добрий приклад, що був у мене перед очима, й поклав усе це на стілець праворуч від себе. Два типи біля бару помітили зброю, а я вишкірив зуби. Вони почали обговорювати щось між собою, але цього разу вже без сміху. Я налив собі ще вина й одним духом вихилив. Тоді знову взявся за рибу — Йорді не помилився: готували тут дуже смачно.
— Непоганий фокус, — зауважив чоловік за сусіднім столиком. — Гадаю, навчитися такому непросто?
— Еге ж.
— Ясна річ. Корисним трюкам завжди важко навчитись, інакше б усі вміли їх робити. Але ті типи все-таки можуть воліктися за вами, розраховуючи на те, що ви сам. Залежить від того, скільки вони вип’ють і наскільки знахабніють. Вас це турбує?
— Нє-а.
— Я так і думав. Але на когось вони сьогодні хоч як, а нападуть.
— Звідки ви знаєте?
Він уперше подивився на мене і показав зуби в холодній посмішці.
— Вони всі однакові, наче механічні іграшки. До зустрічі.
Він кинув на стіл монету, встав, застібнув на собі перев’язь із мечем, узяв зі стільця темний капелюх з пером і рушив до виходу.
— Пильнуйтеся, — кинув мені через плече.
Я кивнув:
— На добраніч.
Коли він вийшов на вулицю, двоє за столом знову почали перешіптуватися, тепер дивлячись не на мене, а на двері, що зачинилися за незнайомцем. Мабуть, дійшовши згоди, вони встали й швидко вийшли. У мене було бажання піти за ними, але щось зупинило. Незабаром знадвору долинули характерні звуки сутички. Хвилина — і в дверях з’явилася чоловіча постать, постояла секунду, хитаючись, і впала долілиць. Це виявився один із тих, які пили за столиком. Горло в нього було перерізане.
Енді, так звали бармена, похитав головою й послав офіціанта повідомити місцевого констебля. Тоді взяв тіло за ноги й витягнув його на вулицю, аби не затуляло прохід відвідувачам.
Трохи пізніше, замовляючи ще порцію риби, я поцікавився в Енді, якої він думки щодо цієї пригоди. Він похмуро посміхнувся:
— Тільки ідіот може полізти до королівського агента, — сказав. — Туди набирають насправді крутих хлопців.
— Той чоловік, який сидів за сусіднім столиком, працює на Рендома?
Він уважно подивився на мене, тоді кивнув:
— Старий Джон працював іще на Оберона. Коли він буває неподалік, завжди їсть у нас.
— Цікаво, цікаво... Яке завдання він тут виконує?
Енді знизав плечима.
— Звідки мені знати? Розплатився він грошима Кашфи, але я знаю, що він не звідти родом.
Розправляючись із другою порцією рибної страви, я обмірковував почуте. Інформація, яку Рендом хотів отримати з Кашфи, наразі була, найімовірніше, на півшляху до його палацу, якщо, звісно, її вдалося роздобути. І майже напевно вона стосується Люка та Джасри. Цікаво, про що ж довідається Рендом і що це йому дасть.