Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Але я вже чітко бачив Рендома. Він сидів перед своєю ударною установкою, з паличками в руках. Відклавши їх убік, звівся на ноги.
— Майже вчасно, — сказав і простягнув мені руку.
Витягнувши руку назустріч, я відчув, як щось мчить на мене. Наші пальці зустрілись, і я зробив крок уперед. І тут на мене наче впала гігантська хвиля.
Я опинився в Амбері, у музичній кімнаті палацу. Рендом роззявив рота, збираючись мовити ще щось, але не встиг: водоспад квітів затопив нас.
Змахуючи зі сорочки фіалки на грудях, Рендом подивився на мене:
— Переконаний, краще б тобі сказати це словами.
4
Портрет художників, протилежні наміри, температура спадає... Сонячний день у розпалі, ми переполуднували в кафе й простуємо крізь невеличкий парк. Довгі паузи та односкладові репліки свідчать про те, що не все так добре з лініями спілкування — вони натягнуті, мов струни... Садова лава, сідаємо, дивимося на клумби з квітами; душі, тіла, слова, думки — усе одне до одного.
— Гаразд, Мерлю. Перемога за тобою, — промовляє вона.
— Не знаю, про що ти, Джуліє.
— Не прикидайся. Мені потрібна відверта відповідь, от і все.
— На яке запитання?
— Те місце, куди ти повів мене з пляжу, тоді, вночі... Що то за місце?
— Це... вважай, що це був сон.
— Лайно собаче! — Вона розвертається обличчям до мене, і мені доводиться дивитися в розлючені очі, не виказуючи жодних емоцій. — Я поверталася на той пляж кілька разів, шукала шлях, яким ти мене провів. Там нема печери. Там нічого нема! Куди все поділося? Що це все означає?
— Можливо, припливна хвиля накотилась і...
— Мерлю! Ти що, вважаєш мене цілковитою дурепою? Цього маршруту, яким ми ходили, на мапах немає. Ніхто ніколи не чув про такі місця. Вони неможливі з географічного погляду. Змінювався час, змінювалися пори року. Єдине пояснення — це було надприродне, або паранормальне явище, називай як хочеш. Що то було? Маєш пояснити мені, і ти це знаєш. Що було? Куди ти мене водив?
Скошую погляд, дивлюся кудись удалину.
— Я... не можу сказати.
— Не можеш?! Чому?
— Я... — що міг сказати? Річ була не лише в тому, що моя розповідь про Тіні порушить, а можливо, й зруйнує її картину реальності. Головна проблема полягала в тому, що тоді мені довелося б пояснити, звідки я все це знаю, а отже, розповісти їй, хто я такий, звідки я, що я таке — а я боявся про це їй розповідати. Казав собі, що така відвертість покладе край нашим стосункам, так само, як настане їм край, якщо не розповідатиму нічого. А якщо наш роман мав хоч як закінчитись, я вважав, що буде краще, коли вона нічого не знатиме про цей бік мого життя. Згодом, коли минуло багато часу, я знайшов пояснення своїй поведінці: насправді, не хотів дати їй відповіді, яких вона так прагнула, бо не був готовий їй довіритися. Та й узагалі нікому не збирався довірятись аж настільки, аби розкритися, хто я насправді. Якби був знайомий з нею довше, якби узнав її краще... якби минув, скажімо, ще рік... можливо, я б і відповів їй. Не знаю. Ми ніколи не говорили з нею про кохання, хоча, напевне, це слово мало спадати їй на думку, як іноді воно спадало на гадку мені. Вважаю, я не кохав її настільки, аби довіритись їй; а потім було вже пізно. От тому я й відповів їй так, як відповів: — Я не можу тобі сказати.
— Ти маєш якусь силу, якою не хочеш ділитися.
— Можеш сформулювати і так.
— Я зроблю все, що ти скажеш, поклянуся, чим хочеш.
— Джуліє, я маю свої причини.
Вона підхоплюється з лави, руки в боки:
— І навіть причини свої не хочеш пояснити?
Я лише хитаю заперечливо головою.
— Самотній той світ, у якому ти живеш, чарівнику, якщо не пускаєш до нього навіть тих, хто тебе кохає.
Наразі мені здається, що вона просто хапається за останній шанс видобути з мене відповідь. Я збираю в кулак усю свою впертість.
— Нічого такого я не казав.
— Тобі й не треба казати. Твоє мовчання сказало все замість тебе. Якщо ти знаєш і шлях до пекла, можеш забиратися туди! Прощавай!
— Джуліє, не...
Вона не хоче мене чути. Натюрморт із квітами...
Я прокидаюся. Ніч. Осінній вітер за вікном. Сновидіння. Суть життя, кров життя, що тече поза тілом... вир... Я ривком спустив ноги з ліжка, сів, розтираючи очі й масажуючи скроні. Коли закінчив розповідати все Рендому, сонце ще світило у вікна, але було вже на вечірньому прузі. Він відіслав мене трохи подрімати. Тоді я відчував певний розлад, спричинений переходом крізь Тіні, а наразі був у повному порядку, от тільки не знав, котра тепер може бути година.
Я потягнувся, встав, причепурився й натягнув свіжий одяг. Знав, що мені вже не заснути знову. До того ж я зголоднів. Виходячи зі свого помешкання, я прихопив теплий плащ. Мені хотілося піти кудись поїсти, а не шукати щось у коморі. Мав настрій прогулятись; я, мабуть, уже сто років не виходив з палацу, не був у місті. Спустився сходами, потім зрізав кут, пройшовши кількома кімнатами та великим залом, — звідси був вихід до того коридору, яким я мав би ще чалапати й чалапати, якщо б одразу пішов ним від сходів. До того ж тоді б я не побачив гобеленів, з якими хотів привітатись: ідилічна сцена — парочка кохається в лісі, завершуючи таким чином свій пікнік, і сцена полювання — вершники зі собаками переслідують оленя, і, здається, він ще має шанс відірватися від них, якщо наважиться на стрибок через прірву, що розверзлася перед ним...
Помилувавшись гобеленами, я дійшов коридором до задніх дверей, біля яких напівсонний вартовий на ім’я Йорді, почувши зненацька мої кроки, стрепенувся, намагаючись удати пильність. Я зупинився перекинутися з ним словом і дізнався, що його змінять із варти лише опівночі, а це буде аж за дві години.
— Збираюся прогулятися до міста, — сказав я. — Знаєш гарне місце, де можна поїсти о цій порі?
— А якій кухні ви віддаєте перевагу?
— Сьогодні я не проти дарів моря, — зробив вибір.
— Тоді спробуйте завітати до «Раю Моряків»[54], це на Головній алеї, ближче до того кінця. Там чудова кухня, і це вишукане місце...
Я заперечно похитав головою.
— Тільки вишуканості мені й не вистачало, — відповів.
— «Невід» усе ще вважають непоганим рибним ресторанчиком — він на розі Ковальської і Залізної. Це місце не гониться за вишуканістю.
— А ти сам туди пішов би?
— Раніше вчащав, — відповів Йорді. — Але віднедавна це місце вподобали аристократи і багаті торговці. Тому тепер я б там почувався незручно. У ресторанчику щось на кшталт клубу.
— Ні, чорт забирай! Мені не потрібні балачки чи клубна атмосфера. Я хочу лише шматок свіжої смачної риби. Куди б ти пішов по найсмачнішу рибу?
— Є такий заклад, але неблизько. Але якщо ви дійдете аж до доків, обігнувши бухту, і візьмете трохи західніше... Втім, я не раджу вам туди йти. Уже пізня година, а в темний час доби це не найбезпечніший район.
— Ти не Смертельний провулок маєш на увазі, бува?
— Його так називають іноді, сер, бо вранці там час від часу знаходять мертві тіла. Може, ви все ж таки краще завітали б до «Невода», зважаючи на те, що збираєтеся йти без супроводу.
— Одного разу Джерард водив мене туди. Щоправда, вдень. Гадаю, я знайду туди дорогу. Як називається ця забігайлівка?
— Е-е... «У Кривавого Білла», сер.
— Дякую. Перекажу Біллові твої вітання.
Він похитав головою.
— Вам це не вдасться, сер. Теперішню назву заклад отримав після того, як перейшов до нового господаря. У спадок. Тепер там хазяйнує кузен Білла, Енді.
— Еге, зрозуміло. А якою була попередня назва забігайлівки?
— «У Кривавого Сема», — відказав той.
Ну, і нехай, чорт забирай. Я побажав йому на добраніч і вийшов на вулицю. Стежка привела мене до коротеньких сходів на схилі пагорба, а далі побігла садом й уперлася в бокові ворота. Інший вартовий відчинив їх для мене. Ніч була прохолодна і дихала димом вогнищ, на яких згоряла осінь, що панувала у світі. Я наповнив легені цим духом, а тоді видихнув, наближаючись до Головної алеї, а віддалений стукіт копит бруківкою долинав до мене, наче крізь сон. Подумати лишень, я майже забув про нього... Ніч була безмісячна, але зоряна, а до того ж обабіч Головної алеї на високих стовпах світилися і кулі з фосфоресцентною рідиною, навколо яких кружляли нічні метелики.
54
Fiddler’s Green — легендарний рай для загиблих моряків, де ніколи не припиняє грати скрипка, а танцюристи ніколи не втомлюються. Походить з ірландської міфології, згаданий у численних творах англійських і американських письменників.