Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна
- Автор: Желязны Роджер Джозеф
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-10-6057-8
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна». Краткое содержание книги:
Хтось повинен стояти за всім цим, але хто?
Він зиркнув на мене спідлоба.
— Тобі небагато відомо про Кашфу, — відказав, — інакше ти не розпитував би про всі ці справи. А тепер кажеш, що можеш відправити мене додому?
— Я правильно розумію, що ти не хочеш повертатися?
Він зітхнув.
— Насправді, ні. Уже не хочу. Надто пізно. Мій дім тут. Мені подобається бути пустельником.
Я знизав плечима.
— Що ж, тоді дякую, що нагодував мене й поділився новинами.
Мовивши так, я підвівся на ноги.
— Куди збираєшся йти? — запитав Дейв.
— Гадаю, роздивлюся ще трохи довкола, тоді повернуся додому.
Побачивши, як його очі засяяли божевільним блиском, я на крок відступив.
Він підняв ніж, міцніше затиснувши в руці. Тоді опустив його й відкраяв ще шматок сиру.
— Ось, візьми трохи сиру, якщо бажаєш, — сказав.
— Ні, я наївся. Дякую.
— Просто хотів заощадити тобі гроші. Прощавай. Хай щастить.
— Усе буде добре. Не хвилюйся.
Поки я вибирався на стежину, постійно чув, як він аж заходиться сміхом. Потім ці звуки потонули в гудінні вітру.
Наступні кілька годин я присвятив рекогносцируванню місцевості. Пересувався схилами. Спускався до низин, де земля тремтіла, а над нею клубувала пара. Пройшовся узбережжям. Я дійшов до того місця, де закінчувалася місцина, що здавалася більш-менш нормальною, дістався глетчера й перетнув його перешийок. Увесь час намагався триматись якомога далі від Вежі. Хотів закарбувати це місце собі в пам’яті, аби наступного разу примандрувати сюди крізь Тінь, а не морочитися з Порогом та його Стражем. Блукаючи, кілька разів бачив здалеку зграї диких собак, але мертві тіла на полі бою цікавили їх значно більше, ніж щось, спроможне рухатися.
Тут траплялися дивні камені, пописані химерними письменами, що позначали кордони топографічних об’єктів. Я не міг вирішити, чи це картографічні вішки, чи їхнє призначення — інше. Урешті-решт видобув із ґрунту один з цих каменів та відтягнув його футів на п’ятнадцять, туди, де починався льодовик. Майже відразу ж потужний землетрус збив мене з ніг; добре, що я встиг відкотитися далі від тріщини, що пробігла на тому місці, де я впав. З-під землі забили гейзери. Ця ділянка мерзлоти перетворилася на гарячу лаву менш як за пів години. На щастя, я спромігся зайняти безпечну позицію вдалині й звідти спостерігав за цим явищем. Але то було ще не все.
Пригинаючись, ховаючись за скелями, я повернувся до підніжжя гребеня, звідки розпочав перехід ділянкою з вулканічною активністю. Тут я трохи перепочив, спостерігаючи за тим, як цей куточок місцевості набуває цілком іншого вигляду, а вітер ще й наносить мазки диму і пари на цю картину. Підскакували й котилися масивні брили; чорні стерв’ятники поспіхом звільнювали шлях каменепаду, а заразом і новим висхідним потокам гарячого повітря.
Потім я помітив якийсь рух і подумав, що він також сейсмічного походження. Той камінь-вішка, який перекотив на інше місце, піднявся над землею та підскоком посунув убік. Ще мить, і він піднявся вище; складалося враження, що камінь тримається в повітрі завдяки левітації. Він повільно проплив над випаленою землею, рухаючись по прямій з постійною швидкістю, і — наскільки я міг судити — опустився точно на своє попереднє місце. Й улаштувався там. За кілька секунд земля знову зарухалась, і цього разу ривки та поштовхи змусили язик льодовика, здригаючись та смикаючись, наново запанувати на тій ділянці, яку в нього ненадовго відвоювало тепло.
Я викликав свій Лоґруський зір і тепер міг роздивитися темне сяйво навколо цього каменя. Довгі рівномірні потоки, що світилися з тією ж інтенсивністю, з’єднували це сяйво з високою баштою позаду Вежі. Зачудовано спостерігав я за цим видовищем, готовий на що завгодно, аби подивитися на Вежу зсередини.
А тоді з цього місця, де сперечалися стихії, почулося зітхання... переросло у свист... і здійнявся смерч. Він розростався, темнішав, розгойдувався й раптом протягнувся до мене, наче хобот зліпленого з хмар слона, що сягав головою неба. Я розвернувся до кам’яної стіни і почав дертися вище, петляючи між скелями й уступами. Але смерч переслідував мене, так, наче його рухом керував якийсь розум. Перетинаючи нерівний рельєф, смерч не розпадався, і це вказувало на його штучне походження. А в такому місці, як це, варто було запідозрити й магію.
Для того, щоби поставити належний магічний захист і активувати його, потрібен час. На жаль, я був попереду погоні хіба на хвилину, й цей час постійно скорочувався.
Тому, коли за наступним поворотом побачив вузьку довгу розщелину, звивисту, наче розряд блискавки, лише на мить пригальмував, зазираючи до її глибин, і ось уже спускався: лахміття, на яке перетворився мій одяг, тріпотіло навколо мене, а за спиною гуркотом нагадував про себе смерч...
Прохід тягнувся вглиб гори, туди ж попростував і я, повторюючи всі повороти, усі перепади. Гуркіт перейшов у ревіння, і я закашлявся, коли мене накрила хмара пилу. Буря жбурнула на мене град дрібних камінців. Я кинувся в западину, футів вісім завглибшки, втиснувся обличчям у дно, накрив голову руками, чекаючи, що це жахіття промчить над моєю головою.
Лежачи, бурмотів захисні заклинання, хоча навряд чи вони могли бодай частково відбити явище такої сили на такій відстані. Запала тиша, але я не поспішав підводитися. Може статися, той, хто керував смерчем, прибрав розтруб і припинив нагнітати енергію, побачивши, що я за межами його досяжності. А може, зараз наді мною око бурі, й незабаром її напад поновиться.
Хоч і не скочивши на ноги, я поглянув угору, бо завжди намагаюся не проґавити нагоди поповнити знання.
А там, зі самісінького серця бурі, на мене дивилось обличчя, що більше скидалося на личину. Звичайно, це була проекція, більша за натуральну величину, не надто матеріальна. Голова в каптурі; кругляста, кобальтово-синя маска нагадувала захист хокейного воротаря. Маска мала на собі дві вертикальні щілини для дихання, і звідти курився блідий дим — надто театральна деталь, як на мене. Нижче у випадковому порядку розташувалися дірочки, складаючись у подобу кривої сардонічної посмішки. За маскою пролунав притлумлений сміх.
— Чи ти не переграєш трохи? — поцікавився я, зводячись карачки і підіймаючи Лоґрус так, щоб він опинився між нами. — Це добре як для дитини на Геловін. Але ж тут наче всі дорослі? Можливо, вистачило б класичного доміно...
— Ти пересунув мій камінь! — пролунав голос.
— Я зробив це зі суто академічного інтересу, — пояснив, вставляючи руки у відгалуження Лоґрусу. — Не варто так перейматися. Це ти, Джасро? Я...
Угорі знову загуркотіло, спочатку не дуже голосно, але звук посилювався.
— Пропоную угоду, — сказав я. — Ти відкликаєш бурю, а я обіцяю більше не пересувати жодних маркерів.
І знову пролунав сміх, а ревіння бурі стало ще гучнішим.
— Надто пізно, — почув я. — Надто пізно для тебе. Хіба що ти значно крутіший, аніж виглядаєш.
Та пішов ти під три чорти! У двобої не завжди перемагає сильніший; хороші хлопці мають узяти гору хоча б тому, що їм іще треба писати мемуари. Я взявся рухати відгалуженнями Лоґрусу вздовж нематеріальності маски, аж доки не знайшов сполучну ланку, отвір, що вів аж до джерела цієї проекції. Тоді вдарив, наче кинджалом, а насправді чимось на кшталт електричного розряду, влупив по тому незнаному, що керувало маскою.
Лемент. Маска здулася, буря згорнулась, а я вже знову був на ногах і щодуху втікав звідти. Не хотів залишатися тут тієї миті, коли оте, по чому я вдарив, оговтається, бо воно може просто зруйнувати це місце.
Я мав вибір: зрізати шлях крізь Тінь чи шукати інших, швидших шляхів відступу. Якщо чаклун повисне на моїх п’ятах, коли я пересуватимуся Тінями, він зможе мене переслідувати. Тому я витягнув свої Козирі й перетасував їх, відшукуючи Рендома. Саме обігнув ще одне джерело пари на шляху, і мені хоч як, а довелося б зупинитися, бо далі тунель звужувався настільки, що простувати ним ставало неможливо.
Контакт відбувся майже без затримки. Але навіть коли зображення стало чітким, я відчував, як щось промацує місцевість навколо. Був упевнений, що це моя Немезида в синій масці розшукує мене.