Острови шторму та смутку. Гадюка

У замку тихо. Доводиться декілька разів ховатися, але стають у пригоді кам’яні стовпи і темні куточки, тож вдається легко уникнути кількох охоронців, що на посту. Далі звертаю не туди і потрапляю до розкішного дзеркального коридору та внутрішнього дворику із рожевого мармуру, проте здогадуюсь, що темниця має бути значно нижче. Зрештою натрапляю на стрімкі спіральні сходи, занурені у важку темінь; гадаю, це те, що треба.

Обережно й безшумно я спускаюся вниз, аж поки бачу мерехтіння запаленої свічки. За столом — один охоронець із глечиком елю, так він у напівдрімоті виконує свої обов’язки. Складається враження, що тутешні пустопорожні охоронці й гадки не мають про небезпеку, що невблаганно суне на Острови. Ця легковажність неабияк дратує, хочеться рвати й метати, але в цей момент вона дуже мені на руку.

Чекаю на мить, коли охоронцеві повіки зімкнуться, і тоді мчу до нього. Він таки відчув мій рух і, коли я вже за два кроки від нього, відкриває очі, але встигає лише випрямитися. Вистрибую на стіл, хапаю глечик і плюскаю ель в пику. Він щось белькоче і зводиться на ноги, але не встигає зробити й кроку, коли я з розвороту заряджаю йому глечиком — і він летить на підлогу.

Хапаю величезну в’язку ключів. Скільки ж часу мине, поки я знайду потрібний?

— Ґрейс? — мій голос відлунюється у холодних стінах.

Чую, що переполохані сутичкою в’язні прокидаються, тож потрібно мерщій відшукати Ґрейс, поки не прибігло ще більше охорони.

— Чи вчула я своє ім’я?

Я оглядаюся на всі боки.

Двері однієї з камер розчиняються, і в них з’являється Ґрейс власного персоною.

— Як ти це зробила? — я не вірю своїм очам.

Вона знизує плечима.

— Вони не вилучили моїх шпильок для волосся. Телепні.

Я їй всміхаюся.

— Це ж як? Ти могла собі вийти, коли заманеться?

Ґрейс спокійно киває.

— Сиділа-чекала, коли ти прийдеш і забереш мене. А що трапилося? Чому ми тікаємо, ще й уночі?

— Все пішло не так, як ми планували.

Тепер вона всміхається.

— Події рідко йдуть по плану.

— Бронн тут…

Вона підходить ближче, її очі звужуються, а усмішка зникає.

— Він справді тут?

Поки ми біжимо в мою кімнату, я розповідаю все, що відбулося: моя бесіда з Королем, його блискавична зрада і спроба мене вбити.

— Ти довіряєш Бронну?

Це питання вона задає вже тоді, коли ми крадемося назад до кімнати.

— Я не певна! — роблю паузу. — Ти бачила, що мій батько йому зробив?

— Бачила… — вона замовкає.

— Ти мала б мені про це сказати!

— А ти хіба питала? Та я і не була певна, чи тобі захочеться про це знати.

Мабуть, вона права.

— Зрештою, якщо він і спробує нас ошукати, ми покажемо йому, де раки зимують.

— Слушна думка! — вона вигукує і штовхає двері, навіть не глянувши на охоронця, що й досі хропить на порозі.