Крутая плюс, або Терористка-2
- Автор: Меднікова Марина
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-169-5
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Крутая плюс, або Терористка-2». Краткое содержание книги:
Лі-і-іка була тут. Де тут? Тут. Роздавала смачне.
Кому роздавала? Всім. Але ж Ліда померла.
Померла. Що ж вона роздавала? Смачне. Кому?
Всім. Коли? Травка не знає. Лі-і-іка хороша. Манна (так Травка скорочувала Маріванну) хороша, Шера хороший котик. Травка любить Шеру. Де смачне, що його роздавала Ліда? Є. Де є? Вдома.
Обшукати Травчину квартиру? Маріванна попросила Зірку зателефонувати Тоні-консьєржці, мовляв, Травці необхідні в притулку якісь речі, нехай відімкне у присутності Маріванни Травчину квартиру, ключі їй підвезуть.
У помешканні Травки жінки заточилися від смердючого встояного повітря. Зірка ще не почала ремонтувати. І добре. Розшукуючи Травчині речі, Маріванна пильно придивлялася до найменших дрібниць. Травка казала — смачне. Їжа? Мають бути якісь обгортки, щось таке…
— Ти диви, й вона ходила, — Тоня показала на яскравий целофановий пакет із під кукурудзяних пластівців.
— Куди?
— На пивне свято. Ти, Маріє, не живеш життям колективу. З собакою — туди, з собакою — назад.
А треба займати активну життєву позицію…
Десь з місяць тому в мікрорайоні, на озері, вирувало свято пива. Фірма роздавала дітям прапорці й пластівці, дорослим — по пляшці.
— Яке пиво, не пам’ятаєш?
— Ні. Я біленьку поважаю. Грамульку на празники.
— Згадай.
— Тобі навіщо?
— А я акції дуже люблю. Зберу їхні кришечки, приз одержу, — придумала Маріванна.
— Дулі з маком… Вони нас усіх за рогулів мають. О, пиво так і зветься — «Рогуль».
Крутая жбурляла об стіну все, що втрапляло під руку. Грипа — навпроти, перехоплюючи особливо цінні речі.
— Як ти, стара досвідчена зечка, не перевірила!
— Вона випила стільки, що двом мужикам вистачить склеїти ласти…
— Вона — ненормальна, ти це розумієш?! Не-нор-маль-на! Ніхто не знає, як там у них організм спрацьовує, на що реагує… Тебе ніщо не виправдовує! Ти — не перевірила результат своєї роботи! Не зробила контрольний постріл, розумієш? Тепер усе заплуталося, а вузли затяглися…
Вона не померла, вона зникла. Отже? Зник свідок, який єдиний тут мене впізнав… Травіата — напівлюдина, кебети не густо, а інтуїція й нюх, як у звіра. Їй байдуже, яка я, що на мені. Відчуває єство, а не позірність. Як собака. Хіба собаці щось важить, що хазяїн поголився чи змінив штани…
Печінкою бачить. Як вона до мене тоді кинулася цілуватися: Ліка, Ліка! Котик! Якого біса ми поперлися зі святом на те озеро… Поблизу Зірчиного будинку. Втрачаю пильність.
— Хто їй повірить, причинній…
— Не диш! Затикайся й мовчи! Ти своє зробила! Я знаю — хто. Куди вона поділася? В жодний притулок Зірка Травіату не здасть. Взяла до себе? Навряд, бо ось-ось народить. Родичів Травка не має. Пішла бомжувати? Зірка місто на роги поставила б, а знайшла. Не стій, корово, думай! Насрала купу, тепер розгрібай!
— Я — вже…
— Розгребла?
— Майже. Я влаштувалася туди двірничкою.
Тиждень попрацюю, поживу в двірницькій квартирі, я вже домовилася. З бабами закорешуся, галяву їм накрию, вони розколяться. Вони знають усе.
— О, господи, там же залишилися папери, що я отримала від Травки. Гендоручення на спродаж квартири.
— Ви?
— Ліда Олійник.
— Нині покійна.
— Якщо ця дурка комусь зацікавленому встигла сказати, що бачила Ліду Олійник живу й здорову, а документи підтвердять наше знайомство… Зінько!
Зінька постала з уже накритою тацею, так само притьма зникла. Крутая кружнула в себе два гранчачки коньяку.
— Ось, — Грипа подала папери. — Тут усі документи на квартиру. Я не розбиралася, що важливо, а що ні. Тепер треба стерти інформацію з комп’ютера соціальної служби. Я знайшла людинку. Зробить.
— Як?
— У старий козацький спосіб. За уругвайські ескудо. Ось повний фінансовий звіт… Там є бабця.
Цікавилася, хто приходив до Травіати. Консьєржка могла мене запам’ятати і виказати цій старій…
— Грипо, втям, мені свідки не потрібні. Хоч скільки б їх було. Хоч усе місто. В моєму місті ніхто, чуєш, ніхто не має нічого знати…
— Мене не буде тиждень, — двері за Грипою зачинилися.
«Кандид провів у Борді якраз стільки часу, скільки треба, щоби продати кілька ельдорадських діамантів та придбати ловкий двомісний візок, бо він уже не міг обійтися без свого филозофисти Мартена; засмучувала лише розлука з бараном, якого подарував Бордоській академії наук. Академія оголосила конкурс, запропонувавши дослідникам з’ясувати, чому вовна цьому баранові червона. Премію присуджено одному вченому з півночі, котрий довів, залучивши формулу А плюс В мінус С, поділене на Х, що баран небезпремінно має бути червоним і що він помре від овечої віспи».