Крутая плюс, або Терористка-2

Кулик уперше за останні роки раділа життю.

Помолодшала, виструнчилася, стриглася фарбувалася, променіла очима. Інакше ходила: не плуганилась, як перекупка сідуха з торбами, як заїжджена шкапа. Літала. Насолода від поруху, подиху, слова. Крутая віддала їй доброчинницькі справи. Сиротинці, притулки для старих, розшук батьків, періодичні акції всмоктували Кулик у цілодобовий робочий день. На неї працювали дві мобілки, комп’ютер, водій Вітя з джипом і креативник Пікайзен, котрого Зінька одірвала від серця, тобто від офісу, аби він обійняв при Тетяні Іванівні посаду старшого, куди пошлють. Крутая не зняла з Кулик і юридичного забезпечення виборчої кампанії.

Стас не перечив поверненню Кулик до її колишньої квартири. Чого б то? Нагледів собі двоповерхову престижку на Оболонських Липках, де звивали турботливо єврогнізда птахи середнього, високого, дарма, що не найвищого летів. Не був би Стасом Кучерявим, коли б не виставив суми на кілька тисяч зелених вищої за купівельну. Із дзеркала в передпокої на Кулик дивилася малознайома жінка. Хвилясте темне волосся жило своїм побитом, пружні пасма відбивали світло, як у рекламі. Кулик крутнула головою, волосся розбіглося, озонно освіживши шкіру, а потім знову слухняно вляглося в бездоганну стрижку. Щось стилісти «Першої леді» таки зробили з бровами, віями, попри її пручання. Слідів фарби не видко, але риси загострилися, стали виразними, підкреслилися вилиці, запали щоки, з’ясувалася шия без другого підборіддя. Кулик відтягнула комір легкого светра, ввімкнула ще одну лампу. Непогана шия, свіжа шкіра приємного кольору.

Стас не забарився.

— Здрастуйте, Тетяно Іван…

Укляк, забувши зняти кашкета.

— Проходь.

Стас ковтнув, не відводячи погляду від Кулик.

— Виходите заміж?

— Склав суму?

Стас кивнув.

Почувши цифру, лиш глянула в лагідні очі вчорашнього молодшого прокуроренка, а нині розквітлого корупціонера від прокуратури, і зрозуміла, що жодними словами тут не зарадиш.

— От і ляля, — зрадів Стас, — а я боявся, що ви мені материнську лекцію читатимете. Про моральний кодекс будівників комунізму. Ви чудодійно змінилися, Тетяно Іванівно. Комплімент. Знаю людей. А щодо вас помилився. І то — дуже. Гадав, так і скінчите життя на смітнику… Даруйте. Але з пісні слова не викинеш. Навіть жалкував, що такий потужний мислительний апарат, хай Бог простить — менталітет, як ваш, дістався недосконалій людській істоті, несосвітенному гомо совєтікус, яких мало. Крутая мене продає, а я, своєю чергою, їй продаю вас. Ви ж поганому хлопчикові Стасу — ані словечка, ані сльозинки, ані миті розпуки, мовляв, коли розлучаються двоє, за руки беруться вони, аби не надавати одне одному ляпасів. Ви нарешті схожа на модерну істоту, а не музейний експонат часів колоніальної доби. Я не малюю себе широкими мазками. Не Пікассо. Лише заради істини прописую свої неабиякі чесноти тоненьким ретельним пензликом. На кшталт мого улюбленого маляра, співця кремлівських вождів — Бродського. «Нарком Ворошилов на лижній прогулянці» — поема екстазу… Це до слова. Я вважаю себе вершиною людської еволюції. На сьогодні. Бо вкладаюся в Марксову максиму, якої ніхто не скасовував і скасувати не годен. Гроші товар гроші. Формула прогресу. Паливо людського поступу. Вчення Маркса всесильне, бо — правильне. Зі мною може мати справу будь-хто і зустріне навзаєм цілковиту надійність. У межах обумовленої суми. Єдиний приємний клопіт — пантрувати, аби хтось мене не перекупив, і вчасно кориґувати гонорар. Без сісі-пісі. Вкинув монетку — дістав замовлене. Не вкинув — я не винуват. Чисто, прозоро, зрозуміло випускникові дитсадка. Не переконуй, не перевербовуй ідейними мотивами. Вкинь монетку. А збільшена сума за вашу квартиру відбиває кон’юнктуру ринку нерухомості. Чи не міг би за давньою дружбою скинути ціну бодай до тієї, за яку купив ваше родове гніздечко? А певно ж. Але не скину. Бо не можу поступитися принципами.