Позичений чоловік

Варава хоч би плечима ворухнув – сидить за столом, як сорока в сливах.

– Чуєш, Петре Зосимовичу, сальдо й бульдо в тебе сваряться, наче дві яблунівські баби, що ніяк не можуть по справедливості поділити небо над своєю межею в городі.

Варава, який ото вміє в своїй бухгалтерії крикнути, як ворона над курчам, а то ще й дужче – так, мов з нього чорт лико дере, в той погідний день ранньої осені мовчав, наче мурахи йому в роті зліпили мурашник, пообпікавши своїми жалами язик і піднебіння.

Тоді Михайло Григорович рішуче, майже сердито поперся, як віл на рогатину, до столу, поклав долоню на плече бухгалтерові – й раптом у Варави з-під підборіддя висковзнула рука, лікоть упав, а голова глухо вдарилась об папку з фінансовими звітами. Голова вдарилась щокою, й на спантеличеного Михайла Григоровича поглянуло оскліле кругле око.

Погляд цього осклілого карого ока був такий несподівано мертвий, що Дим якось одразу оторопів і злякався – чи не сталось тут якогось зловмисного криміналу? – а потім, глянувши на рахівницю, де було викладено певну суму, назвав її мимохіть уголос:

– Дві тисячі триста дев’яносто один...

Погляд карого осклілого ока наче стверджував цю бухгалтерську істину.

Отож, як кажуть, старість – не радість, як і горб не користь, але кому що судилось! Не випало Вараві ходити по Яблунівці зігнутим у три погибелі, не довелося стати старим луб’ям, не пощастило почути від молодших: гей, ти такий, що не здужаєш і вмерти! Гей, якби собака тодішній, то давно здох би! Гей, тобі, старому, від хати вже нікуди шкандибати! Не випало йому, значить, жити так, як живе без лою каганець, – видно, смерть йому і ніяких вісток не посилала, а тому-то й не шукав од неї ніякого одворотного зілля.

На цвинтар, коли ховали бухгалтера Вараву, зібралась мало не вся Яблунівка, і голова колгоспу Дим – у побитому міллю кітелі з орденськими колодочками, з очима, в яких захололи драглі туманного болю, з кривою борозенкою вуст – сказав прощальне слово.

– Товариші, а також громадяни! Чоловіки, а також баби й дівчата! Дві тисячі триста дев’яносто один – ось яку цифру було викладено на рахівниці. Йдучи від нас, дорогий і незабутній Петро Зосимович тримав в умі саме цю суму – і ця сума зосталась для нас його прощальним заповітом. Висока честь, товариші, а також громадяни, померти на своєму бойовому чи трудовому посту, і саме такої честі удостоївся наш шановний Петро Зосимович. Клянемося ж над твоєю могилою, дорогий наш товаришу, що ми назавжди візьмемо в свої серця і думи цю заповітну суму в дві тисячі триста дев’яносто один, цю суму, що є твоєю мрією і вірою в прекрасне прийдешнє, і щиро обіцяємо тобі примножувати її своєю невсипущою роботою, мозолями своїх чесних рук. Земля тобі пухом!

Кожний небіжчик – добрий, це давня істина, й по цій промові почулось рюмсання та схлипування, сопіння, зітхання, кашляння. Над похоронною процесією, над могилками та надгробками, над вишеньками та кущами бузку бився, облитий промінням сонця, сизий голуб, і не мені одному, напевне, подумалось: а чи то не жива душа бухгалтера Варави, що зоставила бездиханне тіло, тепер ось літає вгорі, прощаючись зі своїм недавнім, таким затишним вмістилищем, а водночас і цікавлячись, як ховають, які слова кажуть, хто з яблунівських колгоспників прийшов на похорон? Крила голуба переблискували в промінні, як у рясних перлах, і намистинки його очей видавались двома каштановими камінчиками – невимовно тяжкої скорботи, непоправного горя, смертельної жалоби. І мені, Хомі Прищепі, чомусь подумалось: авжеж, тепер йому легко буде в землі лежати, пером землю держати, а як отій неприкаяній душі в світі літатиметься-стикатиметься, сироті сиротинній?