Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
Тому, розмовляючи за чашкою чаю з бутербродом про тих, кого згадував арештант, Сорокін часом ліниво викидав на стіл протоколи допитів: «Ви на нього (неї) сподівались, а ось що вона (він) про вас показує… Ні, не сидить… Дома живе… А ви вірили, голубчику (голубочко). Люди, батечку мій (люба моя), тварюки невдячні, це вам не олені і не ведмеді, зрадять залюбки, немов би це дає їм утіху, хтивість якусь…»
Не кожен, звичайно, арештант лютився на «зрадника»; дехто тримався, а випадкові, кого треба було ізолювати по спущених списках, на цьому засипалися, такі подробиці викладали, стільки пікантностей відкривали, що про заділ можна було не турбуватись… Протоколу немає, а плівочка шарудить, сріблом шарудить, навічно закладав в пам’ять казни новеньких вражин; зв’язок поколінь, так би мовити. Правду сказав Федір Михайлович: «Соціалізм — це коли всі рівні і кожен пише доноси один на одного»…
Сорокін, звичайно, не пам’ятав імен усіх людей, котрих згадували на допитах Федорової, але за ресторанним столиком, де зараз сиділи її друзі, він бачив, і Тетяну Окуневську, яку випустили водночас із Зоєю Олексіївною, і актора, чимсь схожого на Жжонова, — відгрохав на каторзі довгі роки, і тому стратегія атакуючого захисту з’явилася в його мозку вмить: вищий смисл перших годин арешту полягає в тому, аби довести в’язневі: «Як не виправдовуйся, все одно в тобі є гріх, у кожного є гріх, тільки на небі безгрішні живуть», і на цьому зім’яти його, витягти людський стрижень, породити в душі бентежний жах, цілковите переосмислення прожитого: справді, кожен у чомусь затаєно винен, особливо в тій країні, де всі закони про «не можна», але нема — і, дай Боже, аби не було — закону про те, що «можна»…
Не одводячи очей від обличчя Федорової, він тоді сказав:
— Я ж сюди не просто так прийшов, я з вами побачитися прийшов… Ні, я не скажу вашим приятелям про наші з вами розмови про них усіх — забули, мабуть, як ми про вашу подругу говорили? Про Бориса Андреєва? Про третього, що за столиком вашим сидить, Жжонов, здається? Можу нагадати. Архіви в мене, плівочки тримаю дома, адже голос у людини не міняється — якщо тільки не рак горла…
Він помітив, як обм’якло тіло жінки і в очах з’явилося щось темне, наче хтось перед лицем ковдрою махнув; отже, вгадав, попав у точку страху…
— Я нікого не закладала, — сказала Федорова згаслим голосом. — Хоч як ви це з мене вибивали…
Сорокін розслабився:
— Прізвище моє забули?
— Ім’я пам’ятаю: Євгеній Васильович…
— Це не ім’я, Зоє Олексіївно, це псевдонім. Хто ж своє справжнє ім’я заарештованому відкриває? А втім, це не так важливо, називайте, як завгодно… Ви справді нікого не зраджували: сам на сам можу вам це підтвердити… Але ж плівочку можна настригти так, що не відмиєшся… Ми людям вірити не вміємо, ми документам привчені вірити… Так от, давайте-но мирно й дружно перенесемо нашу розмову на той день, який влаштує вас; у мене серйозна ділова пропозиція, Зоє Олексіївно… Як мені відомо, ви в Америці процес проти адмірала Тейта чи то програли, чи то не почали, а на кону, як ми чули, велика сума стояла… Ось у мене й виникла ідея: чому б нам з вами не написати книжечку «Кат, адмірал і жертва. Діалог трьох жертв двох Систем»? Не відмовляйтеся зразу, не треба… Мене після смерті Сталіна, як самі розумієте, демобілізували, працюю в Академії наук, кандидат, є вільний час і друзі, які можуть запропонувати вигідний контракт… Не рубайте зопалу, Зоє Олексіївно, подумайте… А я до вас зайду, коли дозволите… Днів через два… Якщо хочете — то ви до мене, залишу адресу…
Він грав безпрограшно; знав, що до нього вона не піде, дома й стіни допомагають; натиснув:
— До речі, ваших безпосередніх слідчих Бакаренка й Jliбачова було покарано: Лібачова немає в живих, а Бакаренко спився, Бог в шельму цілить…
— Били мене не тільки вони… Ви — також…
— Я рятував вас, Зоє Олексіївно… Ви не знаєте, як там били… А у вас і зуби цілі, й обличчя не спотворене… Я доповідав Абакумову, що ви стійко переносите залякування, отже, справді не винні у найстрашнішому — в спробі терору проти товариша Сталіна…
Федорова згорбилася, руки безсило впали вздовж тіла:
— «Товариша» Сталіна… Вовк свині не товариш…
— Тоді за такі слова вас би шльопнули зразу… А тепер вони — у ваших устах — дорого коштують, адже нинішні владики прагнуть Йосифа Віссаріоновича відмити, все на Берію валять… Дрібнота, мізерні брехуни, на цьому й згорять… Що Берія без Сталіна міг? Нещасний чучмек, який погано розмовляв по-російськи… Я вам про ту пору багато можу розповісти — з цього боку барикади… А ви — з того… Чим не сенсація? І про адмірала я сенсацію припас, повірте на слово, — забезпечите дочку й онука на все життя…