Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
нігтя.
— Та коли ми не візьмемося за справу рішуче, — провадив старий сварливим тоном, ніби сперечаючись з якоюсь незговірливою силою, що засіла в глибині його душі,— тоді всіх нас знищать, усі ми загинемо. А до цього нам, мабуть, уже не байдуже?
— Та не до такої ж міри, щоб наражати себе на смертельну небезпеку, — сказав Форд. Розтягнувши вуста в удавану усмішку, він покрутив головою, щоб продемонструвати свою усмішку всім присутнім.
Для Слартібартфаста ці слова здалися провокаційними, і тут він засукав рукава. Він обернувся до Зафода, який так скреготав зубами від болю, що аж упрів.
— Мабуть, ти здогадуєшся, — звернувся він до нього, — чому вони над тобою змилостивилися. Така поблажливість здається дуже дивною і незвичайною.
— Думається мені, що вони робили це без певного наміру, — знизав плечима Зафод. — Я ж вам це говорив. Вони смальнули по мені найкоротшою блискавкою, просто забили мені памороки, так? Затягли мене до себе на корабель, заштовхнули в куток і залишили там без уваги. Так ніби моя персона була для них небажана. А тільки я роззявляв рота, як вони знов забивали мені памороки. Але ж і розмови у нас були: «Гей…ой!» «Послухайте, хло…ой!» «А цікаво…ой!» — Ніколи й понудьгувати було. — І він знову зморщився від болю.
Весь цей час він щось вертів між пальцями. Потім підняв його в руці. То була Золота Поперечка — Золоте Серце, серце двигуна неймовірної тяги. Тільки вона та Дерев'яний Стовп і вціліли після того, як був знищений замок.
— Чув, що твій корабель непогано літає,— сказав він, — то чи не підкинеш мене до мого, до того як…
— То ти нам не допоможеш? — запитав Слартібартфаст.
— Нам? — перепитав Форд, — кому це «нам»?
— Мені б хотілося залишитися з вами і допомогти вам урятувати Галактику, — сказав Зафод, спершись на лікті,— та в моїх головах завелися татусь з мамусею головних болів і я відчуваю, що до них у гості поспішає цілий виводок боленят. Проте коли наступним разом вам треба буде рятувати Галактику, я геть увесь ваш. Агов, Трилліан, крихіточко?
Трилліан озирнулася.
— Чого тобі?
— Хочеш зі мною? На «Золоте Серце»? Захоплююча подорож, пригоди, розваги до упаду?
— Я спускаюсь на Кріккіт, — сказала вона.
Розділ 27
То був той самий пагорб і водночас не той.
Цього разу це не було інформаційною ілюзією. Це був Кріккіт у всій своїй красі, і вони на ньому стояли. Поодаль, за деревами, виднівся дивовижний італійський ресторанчик, який доправив оці, їхні реальні тіла на оцю, реальну, об'єктивно існуючу планету Кріккіт.
Пругка трава у них під ногами була справжнюю, родюча земля була також справжньою. І п'янкі аромати дерев були справжніми, як і справжня ніч.
Кріккіт.
Вірогідно — найнебезпечніше місце в Галактиці для будь-кого, хто не є кріккітянином. Планета, яка не може змиритися з існуванням будь-якої іншої планети, планета, чиї чарівні, веселі, розумні жителі завили б зі страху, злості та сліпої ненависті, зустрівшись з будь-якою істотою, відмінною від них самих.
Артур здригнувся.
Слартібартфаст здригнувся.
І що дивно, здригнувся Форд.
І дивним було не те, що він здригнувся, а дивною була його присутність. Та коли вони відвезли Зафода на його корабель, Форд зненацька відчув такий напад сорому, що в нього зникло будь-яке бажання дати дьору.
— Не те, — казав він собі подумки, — не те, не те, не те, — і міцніше притискав до себе одну з громихівок, які вони запозичили з багатого арсеналу зброярні Зафода.
Трилліан здригнулася і, звівши очі до неба, спохмурніла.
Небо теж було іншим. Воно вже не було порожнім і чорним.
За дві тисячі років кріккітських воєн і якихось п'ять років, за місцевим часом, законопаченості в кокон часової тягучки, хоча для Галактики пройшло десять мільярдів років, сільські краєвиди мало в чому змінилися, та небосхил став невпізнанним.
В ньому висіли затьмарені вогні та грізні тіні.
Високо в небі, куди не зводив очей жоден кріккітянин, розташувалися бойові зони, зони роботів. Гігантські бойові зорельоти та орбітальні станції-
фортеці ширяли на подушці з полігравітаційного поля, відокремлені сотнями кілометрів повітря від ідилічної пасторалі поверхні Кріккіту. Трилліан дивилася в небо і розмірковувала.
— Трилліан, — пошепки гукнув Форд Префект.
— Слухаю.
— Що ти робиш?
— Розмірковую, — відповіла вона.
— А ти завжди так дихаєш, коли думаєш?
— Я навіть не помічала, що дихаю.
— Отож те мене й стривожило.