Життя, Всесвіт і все суще
- Автор: Адамс Дуглас Ноэль
- Серия: Путівник по Галактиці для космотуристів #3
- Язык: украинский
- Переводчик: Іван Яндола
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Життя, Всесвіт і все суще». Краткое содержание книги:
Проте, на жаль, коли ось-ось мали отримати довгожданий результат, Землю знищили кораблі вогонів, космічного племені, які розчищали шлях для прокладення гіперпросторової магістралі. Врятувалися тільки двоє землян. Артура Дента в останню мить урятував від загибелі його приятель Форд Префект, який, хоч і жив у англійському містечку Гілдфорд, але насправді був вихідцем з дальньої околиці Галактики. Завдяки суперздібностям Префекта їх підбирає космічний корабель «Золоте серце», в якому мандрує колишній президент Галактики Зафод Біблброкс разом із своєю супутницею, колишньою землянкою Трилліан. їм прислужує робот Марвін, меланхолік, що перебуває у стані хронічної депресії. Зазнавши багатьох карколомних пригод і побувавши в усіх кінцях Галактики, Артур Дент на машині часу попадає на Землю за два мільйони років до того, як вона буде знищена вогонами…
Її сміх ніби розрядив атмосферу. З задніх лав натовпу хтось затяг пісню, що дозволила б Полу Маккартні, якби він був її автором, купити цілу планету.
Розділ 30
Зафод Біблброкс рачкував по вентиляційному тунелю, як і має робити такий відчайдушний хлопець, яким він був. Він був страшенно спантеличений, та все одно вперто повз далі, бо такий він уже був відчайдух.
Спантеличений він був тим, що побачив, але те було ніщо порівняно з тим, що він невдовзі почує. Тож розповісти вам про те, де ж він власне опинився, мабуть, краще зараз, поки він повзе.
Він пробрався в зони — зони роботів і бойові,— які простягалися високо в небі над планетою Кріккіт.
Атмосфера тут була розріджена і погано захищена від випромінення та іншої всячини, яку космос може жбурнути в цьому напрямку.
Він припаркував свій зореліт «Золоте Серце» в хащах величезних тьмяних конструкцій, що тіснилися в небесах Кріккіту і пробрався у найбільшу та надзвичайнішу, як йому видалося, летючу споруду. В його розпорядженні була одна-єдина громихівка та якісь пігулки від головного болю.
Він опинився в довгому, широкому і тьмяно освітленому коридорі, де можна було переховатися, розмірковуючи над тим, що ж робити далі. А переховуватися доводилося тому, що час від часу по коридору швендяли кріккітянські роботи і хоча до цих пір якісь невідані чари захищали його від роботів, та не від болючих ґуль, у нього не виникало ніякого бажання ще раз випробовувати свою, як він сам називав, «напівщасливу зірку».
При одній зустрічі з ними він шмигнув у якесь приміщення, що виявилося великою тьмяно освітленою кімнатою.
Власне, то був музей з одним-єдиним експонатом — рештками розбитого космічного корабля. Він був страшенно обсмалений і понівечений, та тепер, коли Зафод трохи підучив дещо з галактичної історії, власне той період, який він проґавив в школі через марні домагання статевої близькості з однокласницею, що сиділа в сусідній кіберкабінці, зараз він зміг безпомилково вгадати, що то були рештки корабля, який мільярди років тому пробився крізь Хмару Пилу і заварив цю кашу.
Але ж, і ось тут-то він і спантеличився, з цим кораблем було щось не до ладу.
Так, він був справді розтрощений. Так, він був справді обсмалений, але побіжний огляд досвідченим оком підказував Зафоду, що корабель не був справжній. Він скидався на повномірну модель корабля — копію в металі. Іншими словами, якщо хтось би вирішив збудувати космічний корабель, а як його робити не мав би навіть найменшої уяви, то це було б чудовим наочним посібником. Одначе, така турбовертія сама літати ні в якому разі не могла.
Зафод усе ще сушив над цим голову, по правді — він лише почав її сушити, коли помітив, що на протилежному кінці кімнати двері тихенько від'їхали і до кімнати зайшли два кріккітянських роботи, вираз у них був доволі похмурий.
У Зафода не було ані найменшого бажання з ними зв'язуватися, тож він вирішив, що обережність є найпершою ознакою хоробрості, а боягузтво — найпершою ознакою обережності, тож він по-геройському причаївся в якійсь комірчині.
Насправді комірчина виявилася входом до колодязя, який через оглядову ляду вів до широкого вентиляційного тунелю. Зафод спустився в тунель, порачкував ним, от там-то ми його й здибали.
В тунелі йому було не до смаку. Тут було зимно, темно і надзвичайно незатишно, та ще й страшнувато. При першій же нагоді, а вона трапилася через якихось сто ярдів, коли Зафод дорачкував до наступного колодязя, він видряпався нагору.
Цього разу він потрапив до меншої кімнати — мабуть, до центру комп'ютерної обробки розвідувальної інформації. Він стояв у темній вузькій прогалині між стіною та великим процесором.
Швидко второпавши, що в кімнаті він не сам, Зафод позадкував до колодязя, та його слух заінтригувала розмова у кімнаті.
— Це роботи, сер, — почувся голос, — з ними сталася якась притичина.
— Що саме?
Ті голоси належали двом кріккітянам, причетним до командування збройними силами планети. Усі командувачі жили у високості, в зонах роботів та бойових зонах, і мали стійкий імунітет до всіляких чудернацьких
сумнівів та вагань, які охоплювали їхніх одноплемінників там, унизу, на поверхні планети.
— Бачите, сер, на мій погляд, те, що їх зараз переводять у резерв, тільки на краще, якщо взяти до уваги те, що ми збираємося підірвати супернову бомбу. За дуже короткий проміжок часу, відколи ми прорвали кокон…