Останній із небесних піратів
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 966-692-588-5
- Переводчик: Віктор Колісниченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній із небесних піратів». Краткое содержание книги:
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.
— Рушай-бо вже! — буркнув Стоб. — Я стомився, Маґда зморена.
Маґда стенула плечима і всміхнулась, але Рук помітив темні кола під її очима.
— Повір мені, — запевнив Гекле, — найкраще чекає на нас попереду! — I взяв хлопця за руку. — Ходімо, хоробрий паночку!
Вони проминули Долину блудів, потім Гай Олив’яних дерев. Позаду стихли гуки Нового Нижнього міста. Місяць підбився ще вище в темно-синьому вже небі, й запала чудна тиша.
Рукові очі так і стріляли туди-сюди, але тепер він уже стримував потік своїх запитань. У сріблястому сяйві погойдувалися величезні білі квіти. У гіллі сиділи чорні й жовті птахи, щебечучи до місяця. Шепотілася трава. Стежка рипіла під ногами. Ось мандрівці підійшли до арки, яку утворили кущі духмяного лісового ясмину, пройшли в неї і…
— Ой, леле! — видихнув Рук.
Просто перед ними розлилося озеро. Величезне й тихе-тихе, воно, мов неосяжне дзеркало, відбивало в собі геть-чисто все до останньої цяти. Розкрилених над його поверхнею птахів. Береги в лямівці дерев! Отакенного, ясного, хоч голки збирай, місяця в атраментовому небі…
А посеред озера, на широкій платформі, оповита туманцем у миготливому сяйві тисячі ліхтарень, здіймалася висока, опасиста будівля, зубчаста проти неба. Вона мала шпилясті башточки, приточені з боків хідники, стіни зі склепінчастими вікнами і довгі, спадисті крівлі.
Рук заворожено труснув головою.
— Зроду не бачив нічого прекраснішого! — вигукнув він. — Навіть у снах.
— Озеро-Приплавівська Академія, — сказав Гекле. — Перлина Вільних галявин і маяк надії для всіх, хто любить і цінує волю.
Але ніхто вже не слухав провідника-сорокуна. Ступаючи одне одному в слід, троє юних підмайстрів мов зачаровані поволі вийшли до краю води і піднялися на довгий вузький пірс, що вів через озеро до приплаву, збитого з довжелезних світлякових дощок.
Ступивши на просторий центральний пришиб, Рук краєм ока постеріг угорі якийсь рух. Глянув туди і побачив невеликого небесного човна з мерехтливою провою та білими туго напнутими вітрилами: той підлітав до будівлі. Серце так і тьохнуло хлопцеві в грудях. Гарнішого видовища він у житті не бачив. Місячне сяйво вигравало на вигадливо різьбленій прові та на плавких вигинах корпусу. Темно-зелені та брунатні барви літунського костюма юного літуна контрастували з теплим золотом його дерев’яних щитків на руках і ногах. Небесний човен закружляв довкола платформи, і його вітрила мовби текли крізь вечірнє повітря живим сріблом. До першого прибулого човна безшелесно приєднався другий, тоді — третій, четвертий.
Один за одним, у бездоганній послідовності, човни шугали з неба додолу, легко, один біля одного, приземлюючись на платформу. Рук задивився на чотирьох юних підмайстрів, як вони злазили зі своїх човнів, а тоді розгублено труснув головою.
— Я зроду не навчуся літати так хвацько! — сказав він.
— Пусте, навчишся, хоробрий пане! — заперечив Гекле, підійшовши ззаду. — Повір мені. Скільки юних підмайстрів так само знічено стояло тут, сумніваючись у своїх силах! Не ти перший. Ось побачиш: навчишся!
— Але ж… — почав Рук.
— Ніяких «але», хоробрий пане! — заперечив сорокун-провідник, тихо клацнувши дзьобом. — Першої ж миті, як я тебе побачив там, на Східному сідалі, я збагнув, що ти не такий, як усі. Як на мене, ти той випадок, коли дух неба йде у парі з чуттям землі. Рук густо зашарівся.
— Тут, на Озерному приплаві, тебе добре вчитимуть, але в тобі вже тепер є щось незвичайне, щось таке, чого не дадуть і роки науки. Завжди пам’ятай про це!
— Дякую, Гекле! — знічено усміхнувся Рук. — Дякую тобі за все. Мені тебе бракуватиме.
— Ласкаво просимо! — долинув із протилежного краю приплаву трохи писклявий голос. — Нові підмайстри, чи не так? Лелечки, та ви ж ледве на ногах стоїте! Еге ж, от-от звалитеся з ніг, присяйбі!
Рук обернувся і побачив невисокого, абияк одягненого дрібногобліна зі зморшкуватим обличчям: однією рукою притримуючи поли свого вбрання, а другу приклавши до грудей на знак привітання, той поспішав до Стоба та Маґди на своїх оцупкуватих ногах. Рук хутенько прилучився до товаришів.
— Ах, добрий мій хлопче! — озвався до дрібногобліна Стоб, поклавши взяти справу в свої руки. — Подбай, будь ласка, про наші речі, а тоді проведи нас до Великого Господаря Озерного приплаву. Гадаю, йому цікаво буде нас побачити.
— Ще б пак! — потішено всміхнувся дрібногоблін, аж заграла, збрижившись, сітка зморщок на його обличчі. — Цікаво вас побачити, ще б пак!
Стоб насупився.
— Ну? — владно нагадав він.